Тепер, правда, можна боятися вдвічі менше, бо тепер нас мають захищати правоохоронні структури (за Указом самого Президента, між іншим). Хоча десь місяць тому у столиці здійснено було черговий напад на чергову журналістку. І коли хтось з телеглядачів запитав після цього: “А чи не писала вона щось про Волкова?”, стало смішно. Трагікомізм ситуації можна пояснити перспективою виправдання на майбутнє: коли підлітки-наркомани відлупцюють у під’їзді п’яного дядю Васю, спитати в нього – а чи не писав він щось про Волкова?

Станом на сьогодні майже зрозуміло – справа Гонгадзе підвела риску. І тепер можна ставити намети, висівати вимоги, й писати про що завгодно. Впевненість у безпеці, вірніше, в безневинності власних дій надихає на подвиги.

А про “випадкові” напади на журналістів стали потроху забувати. Бо журналісти мають права. Одне й найголовніше з них – мовчати. Вигідність ситуації в цьому й полягає – мовчи, тобі за це платять. Ціною твого власного життя.

З позиції регіональної спіралі преси легко можна дослідити тенденцію. Якщо в столиці журналістів “відстрілюють” поодинці, то в провінції відразу “розганяють” всю редакцію газети. За останні кілька місяців в Чернігові їх зникло вже три.

А взагалі, журналістом в Україні бути вигідно. Бо інколи можна, користуючись службовим становищем, виїхати кудись у Гондурасівську область і там загубитися. Або безкоштовно користуватись інтернетом. Або “матюкатися” біля міськради.

Та коли заповнюєш анкети, намагаючись обминути графу “професія” (пишеш безневинне “вчитель” чи “ортопед”), варто замислитись – а може, дійсно, ти – незамінний кадр для ортопедії? Головне довести, що вмієш спілкуватися і холерично обробляти відсутність інформації.