Пошук




uaportal.com

СОН З ПРЕЗИДЕНТОМ

Спочатку Паша боявся, що його застрелить охорона, коли він кинеться назустріч президенту.

Він усвідомлював - будь він на місці церберів патрона - то що подумав би про людину, яка раптово підійшла до глави держави?

Прокидаючись уранці, Павло перш за все вмикав радіо - там зранку зазвичай говорили: куди їхав президент. І якщо з усіх точок на карті країни вибір глави держави знов падав на Пашине місто, то він одразу починав приступати до виконання плану під кодовою назвою "Буревісник".

Павло не знав, чому він так охрестив свій план, але назва йому видавалася урочистою, піднесеною і надзвичайно сміливою. Почувши про приїзд Філі, так Паша ласкаво називав президента, він миттю летів до ванної - голитися. Упродовж кількох зустрічей з главою держави він засвоїв кілька неписаних правил - нічим не викликати підозр у охорони президента. Тому Павло, який міг не голитися кілька днів, під час візиту патрона мав виглядати як нова копійка.

Навіть одяг, який мав одягати, зустрічаючись із главою держави, висів у шафі на окремих плічках. Кишень майже не було, щоб вони не відстовбурчувалися і не викликали підозр у охорони. Паша ще виготовив дублікати ключів від квартири - пластикові - щоб не дзвеніли в кишенях, коли доведеться проходити рамку перед зустріччю з патроном, як у місті енергетиків.

Одного разу охоронець президента навіть здивувався:

- А чому ключі пластмасові? - прикіпів до Паші чіпким поглядом.

Але ж Павло був розумним. Він наперед обдумав, що відповідати, коли в охорони виникнуть підозри. Спокійно і невимушено, як під час прибирання квартири, відповів:

- Металеві ключі протирають кишені і дзвенять.
- Наступний, - сказав охоронець, втрачаючи до нього будь-який інтерес.

Павлу здавалося, що президент давним-давно його знає, і вирішальною у виборі поїздки до Пашиного міста, є можливість хоч на секунду побачитися з Павлом.

Якби ж то Президент знав, яка важлива місія покладена на Пашу! Але той ні сном, ні духом не здогадується. Але Павло зробить це заради сотень тисяч, ні - мільйонів чоловіків!

Президент помітив Пашу у містечку енергетиків, куди глава держави приїхав знайомитися з життям народу. Філя і не уявляв, якою знаменною стала ця зустріч для Паші. Втім, усе трапилося випадково. Павло, як і більшість земляків, хотів побачити президента "вживьйом".

- Мужик, допоможи піднести штатив, - кинув йому в запарці оператор з телекамерою, у якого валилися з рук штатив і сумка від камери та ще якесь причандалля.

Павло миттю підхопив телевізійний реманент і чкурнув з телеоператором до місця, де президент мав спілкуватися з жителями містечка.

Поки оператор знімав, Паша стояв серед невеличкого гурту. Президент підійшов і привітався:

- Доброго ранку, як вам тут живеться?

І першому з чоловіків, що очікували зустрічі, простягнув руку Паші. Президент любив вітатися по-чоловічому. Він не мав забобонів своїх заокеанських колег, та й був не їхньої гордовитої породи. Ще не пройшло і сорока років, як він водив коня неподалік цих місць і знав, яка то честь, якщо з тобою поздоровається за руку старша людина, а тим більше - начальство.

Павло розгублено привітався і пробелькотів:
- Та, слава Богу, живемо нормально.

Глава зиркнув йому в очі і вже подавав руку іншому.

Через десять хвилин Паша з телеоператором уже стояв під школою, до якої заходив президент, щоб ознайомитися з навчанням майбутніх енергетиків.

- Двійок багато ставите? - весело кинув глава держави вчителям, і знов зіткнувся з Павлом.

Графік його пересування був розписаний по хвилинах, і він одразу попрямував до школи.

Біля палацу урочистих подій президент утретє наштовхнувся на руку Паші.

- Ти що, братик, полюєш на мене, чи що? - але руку все одно потис.

- Та ні, пане президенте, я телеоператору штатив допомагаю носити!

- Це що, новий вид спорту?! Біг за президентом з перешкодами?! - глава добродушно посміхнувся і озирнувся на супровід.

Міністри і губернатор озвалися смішком. Незворушними залишилися тільки охоронці.

Учетверте впродовж години Паша зустрівся з президентом біля обеліска воїну-визволителю, де глава держави поклав квіти.

Помітивши Пашу на зустрічі з ветеранами, президент почав імпровізувати:

- У мене враження, що кожного з вас я неодноразово зустрічав у житті. І дуже вдячний за те хороше, що ви зробили для держави. Робота і зусилля кожного були тією часточкою, яка дала свободу і незалежність нашій з вами батьківщині. Я вірю, що буденна праця кожного з нас створить добробут і принесе сподіване щастя на нашу багатостраждальну землю…

Павло розумів, що президент звертається саме до нього. Бо від Пашиних зусиль, хоча також і від мільйонів інших, залежить щастя країни. Вологий клубок підкочував під горло. Паша соромився плакати і з усіх сил намагався приховати, як заблищали очі. Він підняв голову до неба, щоб сльози увійшли, як у землю знов, а не покотилися по щоках.

Через півроку, під час наступної зустрічі з президентом, Паша не наважився підступитися до глави держави. Він багато думав про нього. Саме тоді і назвав по-свійськи - Філею. Павло уже міг побитися об заклад, що президент проста людина, яку закинуло на найвищу посаду в державі. Він мо' і не хотів, міркував Павло, просто йому сказали, що потрібно ж комусь виконувати цю складну і відповідальну роботу. Паша знав -у нас керувати складніше, ніж у тій же Франції. Там Філіп Другий робив це абияк, а наш - трудиться і весь час - на виду.

Під час відвідин містечка, де народився, президент говорив із земляками. Паша бачив, як жінка, що стояла перед ним, при наближенні глави держави звернулася до нього:

- Здрастуйте, Миколо Пилиповичу, я хочу передати вам листа. Тут про все написано.

- Добрий день, - зупиняючись, привітався президент, - дякую я почитаю.

Глава держави повернувся до охорони і коротко сказав:

- Візьміть.

Він кивнув головою жінці, ще раз сказав "дякую" і поспішив до лікарні.

Після того Паша замислився, чому президент не взяв листа до рук? Павло уявив, що раптом хтось недобре б передав у конверті, тим більше у наш неспокійний час, коли терористичні акти так і гупають у світі. Паша на якийсь час втратив сміливість наближатися до патрона - а раптом його неправильно зрозуміють? Хоча після зустрічей у місті енергетиків Паша знав, чого хоче.

Павло пригадував, як тоді навіть потрапив на прес-конференцію глави держави. Поки у гурті акул пера чекали початку, він помітив, як у залі, куди відніс після перевірки штатив телекамери, ходили хлопці з навушниками. Один із них, перевіряв п'ять стільців, на яких повинні були сидіти президент, міністри та губернатор.

Охоронець перевіряв їх, сильно натискаючи на спинку кожного, нахилявся, оглядав їх з боку. Врешті-решт, він перетасував стільці у відомій тільки йому комбінації.

Павло часто згадував цей незабутній день. Його ставлення до глави держави помінялося саме тоді. Колеги по роботі і багацько знайомих кілька тижнів поспіль розповідали, як бачили його по телебаченню з президентом. Вони запам'ятали, як той приязно говорив з Павлом.

- Пашо, а про що він тебе запитував?

- Як живу - цікавився.

І він щоразу з новими подробицями розповідав про зустріч. Йому хотілося, щоб усі знали, що президент звичайний і нормальний чоловік.

- Спитав як звати, як працюється, скільки одержую, чи вистачає на життя. Я відверто розповів - і про директора, і про фінансування інституту. Президент тоді озирнувся на помічників, наказав записати мої дані і розібратися та усунути недоліки.

- Бреши та не забріхуйся.

- А я і не забріхуюсь, ти ж сам бачив, як ми говорили.

Крити було нічим і опоненти Паші замовкали - як кажуть, що написано пером, того не витягнеш і волом. Фото Паші з президентом помандрувало по сторінках газет.

Паша помітив, що й ті, кому він розказував про патрона уже не називали главу держави тими недобрими словами, які колись вживав і сам Павло.

Після зустрічей у містечку енергетиків і поліпшення фінансування, можливо то був збіг обставин, директор інституту без зайвих формальностей відпускав Пашу з роботи. До речі, це стосувалося не тільки випадків, коли до регіону прибував глава держави.

Рано-вранці, після оголошення по радіо Паша набирав номер мобільного телефону директора:

- Володимире Федоровичу, приїжджає президент, телефонували зі столиці, я їду на зустріч. Якщо буде нагода - порушу питання про інститут.

Директор одразу ж погоджувався.

Траплялося, що приятелі Павла говорили, мовляв, президент має приїхати на цьому тижні, але жоден із їх прогнозів не збувався. Ніколи не помилялося тільки радіо.

Сьогодні ж, після оголошення про чергове відвідання главою держави рідного містечка, Паша дістався туди уже через дві години. Він знав батьківщину президента, як свої п'ять пальців. Тому йшов провінційними вуличками і, дивлячись на метушню, яка зазвичай панувала у таких випадках, із особливою насолодою вдихав весняне повітря. Снідав морозивом. У лівій кишені піджака лежав паспорт і "корочка", яка завжди повинна виручити. Дорого вона обійшлася, бо в ній навіть написано "Просимо сприяти власникові цього посвідчення". А на лівій руці висів маленький, але дуже гарний цифровий фотоапарат.

Чого коштувало Паші це диво - знав тільки його шлунок - схуд кілограмів на п'ять.

Павло був переконаний, що напередодні Дня Перемоги Філя обов'язково відвідає пам'ятник воїнам-визволителям і лікарню. Паша знав, що глава держави піклується не тільки про своє здоров'я.

Проте йти до лікарні, аби зустрітися з главою держави, він не думав - там занадто багато бажаючих сказати слово земляку-президенту. Паша помітив це під час попередніх зустрічей. Він міркував, що найменше люду буде біля могили воїнів. Ось там він і зустрінеться з Філею.

Зайшовши до однієї з двох кав'ярень містечка, він замовив чашку кави з коньяком для хоробрості. Продавщиця накаламутила кави і налила окремо 30 грамів якогось коньяку.

- А чому ви не в каву його?

- Щоб бачили, що я не обманюю!

Жінка побачила у ньому немісцевого, тому і старалася про всяк випадок. Коньяку, як видалося Павлу, було недостатньо, щоб зняти хвилювання і він повторив, поросивши більше, а потім утретє ще "додав грамульку".

Найважче було хвилин за двадцять перед приходом президента до пам'ятника.

Весняне сонце паморочило голову, а охоронці ходили і чіпко зазирали в очі жителям. На Павла ніхто не звертав уваги, місцеві, певно, думали, що він із замаскованої охорони. Коли ж у коридорі жителів президент ішов по вулиці до обеліска і увага була спрямована саме туди, Паша без зайвих рухів відійшов за обеліск і приготував фотоапарат.

Президент, наближаючись до пам'ятника, зняв чорні окуляри від сонця, поклав їх до кишені і, мружачись, підійшов до приготованої для нього корзини з квітами. Він супроводив її до постаменту. Скорботне обличчя. Президент у таких випадках завжди згадував післявоєнне дитинство. Він ріс як горох при дорозі, без батька, загиблого на війні, а зараз уже - і без матері. Він поправив стрічку на квітах, де було написано, що це він вшановує загиблих.

Паша бачив обличчя президента із-за обеліска, і серце його починало калатати, адже він усвідомлював, що зараз станеться те, що він називав планом "Буревісник".

Коли замовкли останні такти музики, президент ступив на доріжку, щоб іти повз обеліск до церкви, де мали відслужити панахиду.

Павло виріс із-за обеліска на його шляху, що ні сам глава держави, ні його охорона - не встигли і оком моргнути:

- Добрий день, Миколо Пилиповичу, - і Паша схилив голову та всім тілом продемонстрував свою велику пошану до Філі.

- Добрий-добрий, - президент аж реготнув від такої несподіванки, побачивши у незнайомцеві безмежну повагу до своєї особи, і простягнув йому руку.

Заклацали фотоапарати кореспондентів і телеоператори спрямували на них об'єктиви телекамер.

Паша потис руку глави держави своїми двома і швидко проговорив:

- Пане президенте, мені потрібно повідомити вам надзвичайно важливу річ.

Глава держави, який давно і безпомилково визначав людину, її наміри і розумові здібності, з першого погляду зрозумів, що перед ним божевільно обожнюючий його чоловік. Втім від нього можна почути більше щирих думок, ніж від усього оточення. До того ж цей божевільний не зовсім дурний, - міркував президент, - якщо зміг без найменших перешкод переступити йому дорогу. Про що він може повідомити? Можливо, про змову тих, хто підіслав цього божевільного? Принаймні, офіційна частина гостювання закінчується і з ним можна буде премовитись. Президент згадав, що сьогодні майже не спілкувався з народом - земляки тільки голосно вітали його біля лікарні, і він помахав їм у відповідь.

- Ставай поруч зі мною і не відставай, - і глава держави швидко попрямував до церкви.

Паша встиг зробити упродовж півгодини близько тридцяти знімків. Він бачив, як на нього зиркало оточення президента та охорона, але ніхто не наважувався витиснути його з когорти. Павло, спостерігаючи за переміщеннями глави держави, ще в містечку енергетиків затямив, що головне - не згубитися. І йому пощастило. Тут був один-однісінький пристойний зал-ресторан і глава держави попрямував туди пішки, а не під'їжджав на авто, інакше Пашу могли б "загубити".

На обіді Паша втратив будь-яку надію на розмову з патроном. Той сидів на чолі стола, а Павло ледве примостився на підставному стільці. . Спостерігав, як виголошувалися тости, а президент вставляв репліки. Паша почав усвідомлювати свою нікчемність. До того ж він жодного разу не зустрівся очима з Філею. Всі забули про нього, крім охорони. Тому після трапези він сподівався тихенько вислизнути на вулицю і мерщій попрямувати до автовокзалу.

Глава держави піднявся першим, що означало кінець обіду і попрямував до виходу з головної зали. Проходячи повз Пашу, він кинув:

- Підемо зі мною.

Коли вони сіли напроти одне одного в кріслах у якійсь кімнаті, Філя утомлено спитав:

- Що ти хотів сказати?

- Миколо Пилиповичу, в нашій країні потрібно негайно відмінити розлучення і заборонити жінкам кидати чоловіків.

Президент ошелешено хвилю дивився йому прямо в очі, а потім відкинувся в кріслі. Правою долонею, починаючи з лоба, щось стер зі свого обличчя, наче відкидаючи втому і суєту, помовчав з хвилину і запитав:

- Як тебе звати?

- Павлом.

- Що у тебе трапилося, Павлушо?

- Дружина пішла до іншого.

- Це не найбільше горе у нашій державі, Пашо. Може і добре, що пішла. Ти поміркуй про це, як про благо, а не як про горе.

Він іще з хвилю помовчав із заплющеними очима, а потім додав:

- Ти думаєш, я щасливіший від того, що моя - при мені?

Паші стало ніяково. Щоранку прокидаючись удома він думав, що найбільше горе у світі - це коли кидає дружина. Він ніколи і ні з ким це не обговорював. А зараз, слухаючи Філю, бачив як його біда тоне у морі проблем патрона:

- Я нічого не можу зробити - країну розтягують по шматках! Кожен хоче надути мене і тебе, щоб ухватити собі побільше. І всі думають, що я повинен гайсати по державі і ловити хапуг і злодіїв! Я один нічого з цим не можу зробити, ти уяви собі, Пашо. Я не знаю кому довіряти, з ким можна поговорити і почути щире співчуття від оточення чи щиру, а не приховану ненависть ..

Павло кивав головою і дивився, як на лобі у патрона виступали малесенькі крапельки поту.

- Мене випробовують хабарами! Хочуть, щоб я махнув рукою на все і пустив країну з торбою по світу. А я замахався укази писати, щоб навести лад у країні. А вони тим часом уже такси хабарів встановлюють - скільки можна дати за вирішення того чи іншого питання мені чи моєму оточенню! Я ставлю міністрів чи керівників, щоб наводили порядок, а вони крадуть, наче тільки-но повернулися з голодного краю, і намагаються запастися на тисячоліття. Я втомився їх міняти і не бачити ніякого толку! За що мені така кара? Казна-що робиться: воно ще не встигло щось зробити для держави, а вже лізе у її кишеню і гребе трактором, наче так і треба! Що робити?

Розпашілий і розхристаний, президент ліг на спинку крісла.
Павло бачив, як його руки не знаходили місця, наче намагалися вхопитися за соломинку, якої не було.

Паша розгублено кліпав і мовчав.

- А ти, Павлушо, кажеш - заборони розлучення, - промовив він після мовчанки. - Я ж бачу, як у нас на жінок дивляться - їхні ноги з точки зору чоловіків - це мірило інтелекту. Про це можна довго говорити, ет...

Філя спересердя аж рукою махнув, наче хотів нею розрубати гордіїв вузол.

Його погляд спинився на невеличкому журнальному столику з пляшками і акуратно дібраними закусками.

- Давай краще, Пашо, по маленькій за здоров'я, - і він потягся до пляшки.
Звідкись вискочив офіціант і, точно вгадавши наміри, налив по дві чарочки коньяку.

-... і за здоровий глузд нашого народу, - сказав президент, піднісши чарку, і підморгнув Паші.

Після цього підморгування Павла прорвало. Погоджуючись із Філею, він розповідав, що вся країна перетворилася на величезний лохотрон, в якому майже кожен намагається надути іншого та прагне продавати все, що під руку попаде. А то і пробує робити гроші з повітря - тобто займатися політикою. Остання, стверджував Павло, приносить найбільші гроші.

Президент слухав, не перебиваючи, пробував коньяк, кивав головою, зиркав на офіціанта і той підливав Паші і йому.

Павло прокинувся наступного ранку на своїй кушетці у костюмі. Поруч на столику лежав фотоапарат і стояла напівпорожня півторалітрова пляшка мінеральної води. Він не пригадував, як учора добирався додому і чи закрив двері. Втім, протягу нема - значить самі зачинилися на заскочку.

Була субота - вихідний. Він піднявся і підійшов до дзеркала. Добряче засмаг учора. На кухні увімкнув трьохпрограмне радіо:

- Іродами треба пишатися, - дійшли до нього слова якоїсь жінки.

- Якими-такими Іродами? - вголос запитав він і почав дослухатися?

- ... бо кожен рід, то - історія нашої держави.

Павло допетрав про що йшлося тільки тоді, коли серед кількох прізвищ назвали і рід президента.

- Тю, - гикнув Павло, - і родами треба пишатися, родами, ро-да-ми, а я думав - Іродами. Ох, і мова, ох, і мова...

Він поліз на антресолі аби дістати з коробочки знеболювальні таблетки. Голова репалася.

 

Владислав Савенок

м.Чернігів,
травень 2004 року