Мiсто, що не живе своїм життям

Iнколи тут бувають ранки. Доволi похмурi, майже непомiтнi. Таким ранком зазвичай болить голова i дуже хочеться пити. А ще хочеться залiзти на балкон, бажано кудись повище зi свого першого поверху, й гадати - бути чи спати?
Люди тут, не те щоб незвичайнi, просто, якiсь не такi, як, наприклад, в Кривому Розi або в Ужгородi. I, як i всi люди, подiляються на категорiї. Для прикладу - кияни подiляють Україну на киян i некиян, львiв'яни - на львiв'ян i нельвiв'ян, а ми - на москалiв i євреїв. I заздримо обом - першим за те, що їх боїмося, другим за те, що вони хоч живуть нормально.
Нашi дороги далекi. Та чомусь ведуть по колу. А ми йдемо без кiнця, iнколи зупиняємось i дивуємось - йшли-йшли, й на мiсцi. I колись-таки задаємо собi питання - а куди ж ми йдемо?
Всiм нам чогось бракує. Переважнiй бiльшостi - здорового глузду. А випадковим аутсайдерам - переважної бiльшостi.
Тут важко залишитися непомiченим. Коли в тебе є фiолетовi окуляри, сережка в губi, зелене волосся або бажання щось зробити. Помiтять обов'язково. I тодi залишається вiдбиватися гнилими яблуками й шукати грошi на квиток куди-iнде.
Прогресивно мислячих неординарiв тут майже немає. Всi або виїхали, або вимерли. А от динозаврiв вистачає.
У нас є мiсцева гордiсть - дев'ять жаб у центральному скверi. А ще Товариство "Агiтбєзпросвєт" та "Дезiнформацiйний Центр "Вчерашние новости".
Якось спливла iдея зiбрати їх докупи. Не вийшло. Спершу гадали - не вистачає можливостей. Потiм збагнули - немає сенсу.
Як i немає кайфу. I взагалi, немає виходу.
Тут живуть комуною. Кожен кожного знає в обличчя. I тому немає секретiв.
Та чомусь всi прагнуть звiдси вирватись. Хоча б ненадовго.

Олена Потоцька


SLE Banner Network