ШЕВЧЕНКО
ІРИНА МИКОЛАЇВНА народилася 15-го квітня 1976 року на
Чернігівщині. Живу у Чернігові. За освітою педагог - психолог ( у 1998
р закінчила Чернігівський державний педуніверситет). Вірші почала писати
років у 10. З 1989р. відвідувала міжшкільну літературну студію "Роси",
яку очолював В.М.Струтинський. Зі своїми творами дебютувала у обласній
газеті "Гарт". У 1992р. брала участь у Всеукраїнському конкурсі
"Таланти твої Україно", що проходив у м. Одесі, де стала дипломантом.
З 1994р. відвідувала літературну студію при "Гарті", очолювану
І.А.Хоменком. У 1999р. зайняла 2-ге місце у середньовіковій категорії
у обласному літературному конкурсі. Твори звучали по обласному радіо,
на телебаченні, друкувалися у газетах: "Черниговский полдень",
"Деснянська правда", "Сіверщина", "Чернігівський
вісник" та у журналі "Літературний Чернігів".Що стосується
жанрів моєї творчості, то це - вірші, афоризми, філософські есеї та
оповідання.
Після закінчення університету працювала у редакціях чернігівських газет
("Сіверщина" -- молодіжна сторінка "Експресія",
"Вал" та "Деснянська правда"). Взагалі, журналістику
вважаю своїм покликанням ще зі шкільних років. Окрім журналістики займаюся
і громадською діяльністю. На даний момент є головою правління молодіжної
організації "Молодіжний інформаційний центр".
Ще захоплююся образотворчим мистецтвом, авторською піснею, фотографіями.
У душі я невиправний філософ.
ЧАС ПІШОВ
Коли
він народився , гучний голос зверху подав команду : "Час пішов
". Його власний притулок почав непомітно розвалюватися . Як минула
година, вперше побачив піраміду, як виповнилося сім, почав розуміти,
що світ складається з кубиків. Як прийшла чотирнадцята , спробував розібратися
на чому вони тримаються . Коли дійшов до сімнадцятої, второпав , що
і йому потрібно зводити піраміду . О двадцятій відчув , діється щось
прикре . О двадцять першій побачив першу діру у стелі , крізь яку невідомість
погрожувала обвалитись на голову. О двадцять другій озирнувся довкола
і вжахнувся - світ безслідно зникав на очах кубик за кубиком . До двадцять
другої з половиною намагався отямитися від усвідомленого. О двадцять
третій кинувся шукати камінь та місце і, не знайшовши , злякався . У
п'ятнадцять хвилин на двадцять четверту роздобув камінь і до другої,
панікуючи , носився з ним , бо не знав куди покласти. О першій хвилині
на третю нарешті поклав .
А далі заходився перераховувати: "Зниклих три мільони , покладених
- п'ять одиниць ."Клав і озирався , а навколишність стиралася як
намальована . Коли половина реальності пішла у небуття , помітив , як
відвалився кубик його власного тіла і заціпенів. І охопила його глибока
туга …
У кінці третього кола часу змирився , тільки намагався щільніше вершити
. На початку четвертого кола остання частина констатувала : "Не
довершено десять мільярдів , три мільони, шість тисяч сто кубиків "
- і , розчиняючись у просторі в останню мить почула здалека: "Час
пішов".
БУТАФОРІЯ
Хлюпав
осінній дощ , у пожовклих кронах дерев метушився вітер, а широкою вулицею
крокувала звичайна Попелюшка , зодягнена у паперові черевички , сплетений
з павутиння кожушок . У одній руці вона тримала яскраву парасолю з кленового
листа, а у іншій - намальовані квіти . Черевички після прогулянки псувалися
через вологу, тому вона щодня робила собі нові, на щастя багатий дядько
подарував їй на день народження пачку фінського паперу . Кожушок чіплявся
за усяку гілку , і не завжди вистачало павутиння щоб залатати дірки
. Кленовий лист міг заховати хіба що від однієї краплини , квіти вона
вигадала собі на втіху аби виглядати щасливою .
Та про несправжність її вбрання не знав ніхто окрім неї самої , бо відрізнялася
Попелюшка лише вмінням робити щось із нічого .
Вдавані принци , присвистуючи , висовувалися з вікон своїх безкінних
карет і супроводжували пристрасними поглядами . А чистокровні принцеси
намагалися її не помічати .
Але то була не казка , і обіцянки здійснити диво не справджувалися.
Хрещена мати не знала ніяких чар , то ж не могла подарувати не те що
кришталеві черевички , а й навіть просту сукню. Та й загублене взуття
не мало ніякого сенсу , бо давно перевелися диваки , які б повернули
знайдену коштовність .
Бали відбувалися майже щовечора , але з вини стародавньої казки вони
перетворилися на відбіркові тури , а щоб туди потрапити потрібно багато
хрещених батьків . А справжніх принців у цих краях не існувало ніколи
.
Хлюпав осінній дощ , у пожовклих кронах метушився вітер , а широкою
вулицею під великою парасолею і з квітами крокувала Попелюшка , усміхаючись
перехожим і думаючи про те , що для справжньої казки потрібно бути дійсно
казковою Попелюшкою.
З ПОЗИЦІЇ МІСЯЦЯ
Частина 1
__
А ти …! - верещала істерично дружина.
-- А сама…! - обурювався чоловік.
-- Цить, кому кажу! - гримали дуетом на дитину.
-- А чому це ти…? - продовжувала вона.
-- Няв! - озвався кіт.
-- Ану пішов звідси! - тупнув ногою він, -- а тому, що…
-- А де… а коли…? - не вгамовувалася одна половина.
-- А за що…? - кричала друга.
-- Мамо! Ма-а-а-мо!
-- Ня-а-а-ав!
-- Ой, лишенько! - хапалася дружина за голову, нарікаючи на становище,
і зверталася до третього:
-- Ну хіба це життя? Ти поглянь який він!
-- А ти на неї подивись! - тягнув рядно на себе чоловік.
-- Не буду, -- почулася відповідь, -- я дивлюся з позиції Місяця.
Обоє спантеличено провели гостя до дверей.
Частина
2
--
А вони не праві, -- подав голос один віруючий і, діставши Біблію, почав
цитувати.
Натомість інший дістав свою і процитував той же рядок.
-- А от і ні, -- підійшов третій і відкрив їм зовсім іншу главу.
-- Ходи до нас! - відірвалися вони від святого письма.
-- Ну хоч у одному погодилися, -- привітався сторонній, -- не маю бажання,
я дивлюся з позиції Місяця.
Частина
3
--
Якось у тебе не відверто виходить, -- партнер припинив цілувати.
-- Щось мені не хочеться.
-- Рип. Рип, -- підхопилися з сусіднього ліжка, -- можемо допомогти.
-- Краще не намагайтеся, -- попередила вона.
-- Та чому ж не послугувати по-дружньому?
Шурхіт.. .Дихання… Раптом…
-- Я піду!
-- Куди ти?
-- Я, напевно, теж піду.
-- Ви чого? - у два голоси.
-- Не чіпайте!
-- Стривай!
-- Геть від мене недоумку!
Трісь!!!
-- Дурепа! Тримати себе у руках треба!
-- Не можу -- я дивлюся з позиції Місяця!
Частина
4
--
Звідки такі образи? - поет вражено оглядав полотно митця.
-- Я дивлюся на світ, я певен, з позиції Місяця.
-- Ти ба… -- зміряв його поглядом поет, -- зустрілися, -- і замислено
простягнув рукопис.
" Очима Місяця" - прочитав художник назву.
Частина
5
--
Вчителю, -- спитала дитина, вдивляючись у небо, -- а що там -- за зорями?
-- Не знаю, дитино, -- зітхнув той, -- я дійшов тільки до Місяця.
Частина
6
--
А що то за позиція? -- питання з Землі.
-- Це позиція над Землею, -- відповідь з Неба.
--І навколо Землі, -- чиясь поправка.
Частина
7
Земля
лукаво до Місяця, напускаючи у атмосферу туман:
-- Ну що, видно?
-- Не видно тим, хто під туманом, -- всміхається він.
СПОВІДЬ ВІДЧУТТІВ
Хочу сповідатися перед невідомим Початком у своїй нездійсненності. Я
- людина, але саме це мене і непокоїть. Здається, те що у моїх нутрощах,
зовсім не личить людському тілу. Воно таке незграбне і до того ж неймовірно
обмежує існування.
І досі спадає на думку, що моя присутність тут - це якась прикра випадковість.
Бо я -- щось неосяжне, яке не вміщається у форму і навряд чи вдасця
осягнути самого себе. Бо людський розум нікчемний у порівнянні зі мною.
Іноді виходжу за його межі і вештаюсь туди-сюди та жахаюся усвідомленого,
споглядаючи на себе зверху, збоку, здалеку, зблизька. Іноді доходжу
висновку, що мене просто нема. Я розчиняюся у оточенні. Я бажаю бажаннями
своїх шанувальників, я вмираю від заздрощів і самотності моїх знайомих
пані. Я знаю як ростуть колючки чужої роздратованості, мені боляче,
коли пораниться чужа душа, але усвідомлюю власну силу, коли застряну
у серці того, з ким мені по дорозі, гострим скельцем. Я існую врозсип
і не можу зібратися.
Я умію всього потроху і дуже багато, та мене звинувачують у непрофесійності,
і я дійсно відчуваю себе нездарою, і через ту причину часто ходжу манівцями,
хоча можливостей вистачило б на цілу вічність.
А ще я сумніваюся у власній статі. Її ознаки живуть у мені впереміж.
Раптом тягнуся до жіночних панів, а вони до мене, і зваблююся чоловічними
панянками.
А світ сповнений мозаїчною строкатістю світів. Це так, немов опинитися
у колі дзеркал і дивитися вглиб відображень. Сприймаючи їх безмежність,
божеволієш. Я заздрю тому, хто живе у одному вімірі і добре орієнтується
у напрямках, хто згоден з одноманітністю. Мені ж вона видається монстром,
який чатує на мою суть. І я, скаженіючи, тікаю світ за очі, по острівках-світах
нескінченого болота Всесвіту, пам"ять жалкує про свою обмеженість,
на яку повсякчас полюють мисливські пси - причепливі бажання.
Кажуть, серед людей існують ті, хто вчився лікувати причепливість і
аморфність. О, світе сповнений протирічь! Я саме та людина!
Дивлюся чужими очима , знаю чужі думки, бачу крізь оболонки і не второпаю
ствердження шостого почуття, що воно не останнє, і ,що цифр насправді
більше десяти , от вони і сперечаються зі мною.
Глибока амнезія панує над незбагненним станом неозначеної стихії, що
зветься "Я", і мовчить як німа, аби воно зненацька не прийшло
до тями і не вибухнуло у Безкінечність, бо там хтось ІНШИЙ
ІСТЕРОЇД
На
військових базах зчинилася паніка. Велетенський Астероїд, що два місяці
тому не вість звідки з'явився у межах Системи і, здавалося, спокійно
мандрував собі кудись далеко, зненацька змінивши траекторію, пропорційно
силі тяжіння зараз нісся прямісінько на Планету. Через несподіванку
військові не знали як себе поводити та за яку зброю хапатися, бо науковці
за добу видивившись у телескопи усі очі, не знайшли пояснення. Представники
Мас Медіа, інтуітивно відчувши запах сенсації, вже відучора, мов ховрахи,
визирали її через огорожі та дістатися епіцентру подій заважала охорона.
Минала доба і знову сталося неймовірне - Астероїд раптово загальмував.
Астрофізики зовсім позбивалися з пантелику. А тим часом якийсь хакер
підзаробив грошенят, продавши журналістам роздобуту інформацію…
На площах з'явилися пророки. Натовпи скаженіли від передчуття Армагеддону,
шаленіли від спокуси контакту з іншим розумом. А один байдужий до усьго
старий чоловік (його вважали параноїком) увесь час бурмотів собі під
носа: "Щось діється у Макросвіті".
Один вайлуватий Хлопчик з комп'ютером замість голови, після двадцяти
п"яти років закоханості у свою матусю і книжки, раптом закохався
у … Дівчину. Неформалку. Яка вдягалася мов парубок, палила цигарки,
казилася від "Heavy Metall", носила за плечима тінь минулого
і марила кар'єрою зірки.
І вона його послала на усі чотири боки та й пішла. Він мало не помер,
бо Світ покотився у прірву, а з ним покотилися гіркі сльози. Але дівчина
озирнулася і він знову… поплентався услід.
Астероїд-приблуда вісів у просторі, а спостерігачі космічного ладу нарешті
вирахували його домівку - сузір'я Амазонки з Ведмедем. На Планеті у
чеканні затамували подих… І він знову, тепер повільно, пішов у наступ.
Та з півдороги, керований невизначеними фізичними силами, неначе навіжений
"чкурнув" геть.
Дівчина дозволила себе поцілувати, тож хлопчик від щастя злетів аж на
сьоме небо. Та вона відмовилася вірити у кохання. Він кинувся доводити
власну правоту, а вона облила його такою правдою… Він начхав на роботу,
друзів, навіть на дорогоцінну маму і втік.
Невдовзі орбітальні станції зареестрували у полі зору стороннє тіло.
Планетяни насилу впізнали у ньому свого давнього знайомого. То був Астероїд,
але добряче підшліфований космічними вітрами. Він вийшов на орбіту ліг
у дрейф і тепер затьмарював відзеркаленням світла природній супутник.
Його навіть полюбили за це. Ще б пак, відпала потреба у ліхтарях - енергетики
зекономили кошти.
А натомість сталося лихо. Планета почала зраджувати своїй орбіті і зафанатіла
Сонцем.
А коли повернувся - благав, ходив слід-у-слід, ображався, істерично
погрожував. А вона взяла і познайомила його зі своїм приятелем.
-- Слава, -- простягнув руку приятель.
Змінити щось бракувало можливостей. Технології ще не досягли такого
рівня, щоби наставити Планету на істинний шлях. Планетяни змирилися
з приреченістю і вже не дивилися у небо. Прийшов час, діставшись до
Сонця, Планета вибухнула і стала Зіркою. Астереоїд стусонуло вибуховою
хвилею і він нерекидьки полетів у Відкритий Космос…
ТРИ РЕДАКТОРА
( така собі провінція )
Жили
собі три редактора . Жили так, як змогли прилаштуватися.
Один у великому білому палаці, у шикарно оздобленому кабінеті зі штучними
соняхами під цвяхом, де висів Тарас.
Інший - у такій собі віллі, стіни якої, після переділу приміщення зробилися
чарівними - крізь них можна було розмовляти не підводячись із крісла.
Третій мешкав у жовтій хаті з дуже крутими сходами.
Перший мав крутіше за східці свого колишнього запеклого ворога авто,
пишався зв'язками із хіллерами, своїми надприродніми здібностями та
вмінням стояти догори ногами. Іноді по секрету хвалився пригодами молодості,
цікавився інтимними подробицями і хвилювався за власну репутацію. У
шухляді його стола завжди знаходилася пляшка вина і декілька цукерок
для молодих кореспонденток. Але він друкував їхню писанину неохоче,
бо Влада бажала інших тем. Він мав найзаповітнішу мрію всього життя
- найбільший за всіх тираж.
Другий редактор на заздрість своїм конкурентам придбав цифрового фотоапарата
і так ним пишався, що ревниво наглядав за фотографом, аби той через
душевну доброту ненароком не подарував комусь фото, зняте найдорожчою
камерою у місті . Ще він володів середньої крутизни авто і виглядом
нового українця. Щоразу як йому траплялася жінка, він по-джентельменськи
цілував їй руку, а на творчіх вечірках клеїв із себе такого блазня...
У кабінеті він тримав каву та іноді пригощав гостей, аби пам'ятали про
його щедрість. У своїй газеті друкував те, що хотіла Влада, але у душі
прагнув модернізму. Він не мріяв, він був реалістом.
Третій редактор дуже полюбляв три речі: свого чорного капелюха, насіння
соняху та дівчат. Він понад усе пишався фото Нью-Йоркських хмарочосів,
знятих власноруч, що висіло над його робочим столом. Він мав поламане
авто, щовечора пляшку червоного вина і багато глиняних чарочок. Він
часто ходив до театру, молов усякі дурниці але іноді і по суті. У газеті
друкував не тільки те, що хотіла Партія, а й навіть те, що її шокувало.
Мрія у нього була інтимна - одружитися на юній леді, тому навіть на
роботі оточував себе двчатами і не хвилювався ні за чию репутацію.
Але усі вони чомусь здавалися однаковими і дуже вже діставали юних журналісток,
які через постійний фінансовий авітаміноз щозими підхоплювали нежить
і їм весь час хотілося чхати … на цукерки, дрібні подарунки, цифрові
фотоапарати, чужі еротичні фантазії та політичні крайнощі.
Бо ті взагалі мріяли про незалежну пресу і Світ Без Обмежень.
" АЛЕ ЯКЩО ВСЕСВІТ РАПТОВО ВТРАЧАЄ ЯК ІЛЮЗІЇ,
ТАК І ПІЗНАННЯ, ЛЮДИНА СТАЄ У НЬОМУ СТОРОННЬОЮ."
Камю.
Ніде нічого. Ні темно, ні тихо, бо немає ні "темно", ні "тихо".
Не існує "десь" і "щось". Порожнеча… І раптом вона
сама до себе :
- Чи ж довго так буде ?
- Як "так" ?
- Ну так - ніяково, назвемо це "порожньо".
- Порожньо? А як інакше ?
- Коли щось буде.
- То нехай буде "щось".
І щось з'явилося. Правда воно було невідомо що.
- Нехай з'явимось МИ !
- Стривай, а хто такі МИ ? Скільки нас - одне, двоє ?
- Не знаю, - зізналося "щось", - і двоє і одне.
Запала мовчанка. Це виник перший камінь спотикання. Невідомо скільки
вона тяглася, бо не існувало ще часу. І нарешті :
- Нехай двоє у одному.
- А далі ?
- МИ вигадаємо світ аби розбавити порожнечу.
І понеслася фантазія у простір і стала творити навколо себе.
- Нехай буде світло і темрява !
- Нехай буде Всесвіт !
- Нехай буде Земля !
- Нехай будуть люди !
- Нехай ці люди вигадають світи ! Нехай буде різноманітність, яка ніколи
не приведе до єдиного.
- Нехай ці люди пізнають світи.
- То ж вони пізнають і Нас ?
- Ні, вони вигадають свого Бога - це буде перша ілюзія. Заради ілюзій
вони житимуть, заради них вони прагнутитимуть розвитку і, нарешті, самі
ставатимуть ілюзіями.
- Чи ж далеко вони підуть ?
- Ні, бо знайдуться ті, хто міркуватиме і дійде істини.
- І що з ними трапиться ?
- Зникатимуть.
-Зникатимуть ? Тобто повертатимуться туди, де порожнеча, тобто "ніщо",
чи то б пак, нема нічого ? Плутанина якась.То який же сенс цього світу
? І що станеться з нами?
І знову надовго запанувала тиша…
- Давай поміркуємо над цим, коли нам набридне існувати.
То буде другий камінь…
ЙШОВ ДОЩ
Місяць
закотився за хмару і, здавалось, надовго. Вітер вдарився об поверхню
води і стих.
-- Ніч тиха, правда ж ? - хтось зненацька обірвав тишу.
-- Дійсно, на диво тиха.
Темрява не давала роздивитися того, хто говорить, неначе позаду нікого
не було, але без сумніву відчувалась чиясь присутність.
-- Думаєш?
-- Угу.
-- І я думаю. Море чудове, еге ж?
-- Я теж так вважаю.
-- Отже ми схожі.
-- Але хто ти? Я не бачу тебе.
-- Простягни руку - я тут.
Простягаю руку, але там лише простір.
-- Я не відчуваю нічого.
-- Спробуй ще раз.
Ще… і ще раз…
--Усе дарма… вибач. Ми дуже різні.
--Шкода, -- зітхнула порожнеча і надовго замовкла.
-- Ти тут?
-- Атож,-- була відповідь із темряви.
-- Йдеш?
-- Іду.
-- То йди.
З хвилину тяглася мовчанка. Потім щось матеріальне але невидиме прослизнуло
тінню, зачепивши ледь відчутним теплим подувом повітря і почало повільно
віддалятися. І вже на відстані чувся тільки шурхіт піску. Він не нагадував
кроки, не скидався на тертя коліс, а лише дивно зливався з прибоєм,
здавалося, начебто вітер пересіває піщинки і вони дзвенять, а хвилі
вторять луною.
Востаннє вдалечині почулось: дзинь..дзинь... і … стихло. Розсунувши
хмари, визирнув Місяць і розлив світло по надбережжю. Не було нічого,
не залишилося навіть слідів на піску. Йшов дощ…
ЕТИКО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗБІРНИК НАТЯКІВ
(Пану Петру присвячується)
1
"Золоті гори" доцільно ділити навпіл, а половина - то вже
не ціле.
2 Якщо очі бігають, то приховані замисли не встигають за ними ховатися.
3 "Хвости" звичайно ж рубаються, але ходити до "батька"
краще гуртом на випадок бійки.
4 Ревнощі - то не тільки венерична хвороба, їх причиною може бути і
"жаба".
5 Паніка оголює слабкі місця панікера.
6 Краще позиція аніж поза.
7 Серед приблуд буває трапляються вовки. І цукерки їдять і на ліс поглядають.
8 Гідність не терпить огидності.
9 Аби звабити не досить одного бажання. До нього є список:
"Saveguard" - для рук;
"Stimorol" - для подиху;
"Speed stick" - для тіла;
"Life stiles" - для безпеки.
Смокінг для виду;
Посібник з етикету;
Адвокат для захисту;
10 Щоби мати повагу треба вміти поважати.
Погоджено
координаційною радою з дослідження проблеми "село і люди".
МОЄМУ
НЕНОРМАЛЬНОМУ ПРИЯТЕЛЮ
Епіграф
"Мій батько так змайстрував драбину у курнику, щоб кури, вмостившись
на ній спати, не гадили одне одному на голови. От би таку драбину у
суспільство…"
(Із Іванових розповідей)
У
Івана, якщо розібратись, усе знаходилося на місці. І зовні він був доволі
симпатичним хопцем. А у дитинстві, мабуть взагалі виглядав лялечкою.
Чомусь уявляється такий гарненький-гарненький малюк із великими сірими
очима, якого, напевно, затисла б і зацілувала мов кошеня. Іван відрізнявся
від інших моїх знайомих широтою своєї добродушності. Дуже легко давалися
йому добрі справи на чужий рахунок за власний кошт. І робив він їх здебільшого
просто так. А ще його принаджувало спілкування з особливими людьми.
А люди йому траплялися найдивовижніші. Іван любив котів і намагався
не образити будь-яку живу істоту. Словом, хлопець непоганий. Одна біда:
приятелювання наше чомусь не клеїлося.
Після тривалого міркування на д цим питанням, я дійшла висновку: видно
зрозуміти Івана мені заважають зайві клепки у моїй голові. А те, що
їх забагато - безперечний факт, судячи з досвіду. А цей досвід засвідчує,
що наші провінційні хлопці надзвичайно бояться у дівчатах вищого за
середій інтелекту і наявності серйозних почуттів. Якщо з почуттями я
боротися навчилася, то з інтелектом, на лихо, нічого не можу вдіяти.
Мабуть, саме тому іноді справляю на себе враження повної ідіотки. Одне
знаю напевно, у нас із Іваном була суттєва різниця: його думки весь
час витоптували кола, а мої - лізли поперед батька у пекло. Правда,
дещо нас і об'єднувало - втома від усього. Та наші таємні надії підзарядитися
одне від одного перекинулися і грюкнули як порожня пляшка з-під пива.
Спочатку Іван купував банани і ми ходили істи їх до осіннього лісу.
У лісі стояла неймовірна тиша. Тільки листя шурхотіло попід ногами.
Тому складалося враження неначе знаходишся десь у передмові до роману
Толкієна. Мені через те якось захотілося взяти Івана під руку, аби відчувати
біля себе живу душу. Але ота жива душа чомусь посунулася вбік і забурмотіла:
"Не чіпай мене"… Коли я з'являлася у нього на роботі, він
зустрічав мене завжди одним питанням: "Як ваша газета?" А
мені щоразу доводилося передавати привіти від небайдужого до нього приятеля.
Після чого Іван скаржився на газетні дурниці, даремну роботу журналістів,
яких всеодно вбивають (так їм і треба) і взагалі нудне життя. Далі починав
розповідати про Тарковського, Пазолліні, знайомого актора, котрий все
своє життя мешкав у комірчині і варив юшку з вівсянки. Потім Іван переходив
до критики нетворчого написання статей у місцевій пресі, низького рівня
культури людей, знову до Тарковського, Пазолліні…
Одного разу він запросив мене у гості, посадив у крісло, сам сів на
дивані і наказав до нього не наближатися.Варто було лише трохи підсунутися,
його починало тіпати. Він щось молов про сусіда-збочинця, а мені пригадувалися
спільні знайомі, котрі кепкували з Іванової дезорієнтованості у власній
орієнтації. Коли Іван трохи звик до моєї присутності, йому раптом прікортіло
послухати подробиці мого інтимного життя. І прискіпався не на жарт.
Я спитала де він навчався, аби нарешті змінити тему, але той, на мій
подив, страшенно образився, бо , бачте, я лізу йому у душу. А ще поміж
нашими спільними знайомими ходили чутки про Іванів мистецький витвір,
яким він дуже пишався. От і до мене дійшла черга оглянути ойого. Іван
дістав з-за шафи рулон і продемонтрував так звану картину. У центрі
аркуша на яскраво-синьому силуеті сидячого чоловіка були розмазані червоні
кола мішені. А довкола чорними плямами хизувалися сліди Іванових долонь
і ніг. З часу написання цього шедевру світ для автора поділявся з одного
боку на негідників, які не поважають велике мистецтво, не розуміючи
смислу картини і з іншого боку - самого Івана. Мені картина здалася
такою ж непристойною як і автор. Але невдовзі він мене всеж здивував:
у альбомі з його роботами знайшлися доволі цікаві ескізи сценічних декорацій,
намальовані досить гарно. Сюжети абстрактні і абсурдні, та в них читалася
реальність і мрія про постановку вистав або зйомку фільму. "Хотів
написати сценарій та не вмію.- пояснював Іван, - Може ти напишеш? Головне
, щоб у ньому було побільше брудного і бридкого, як у нашому житті".
Від самого початку наших дружньо-незрозумілих стосунків Іванові робилося
недобре через мої спроби пустувати. На моє "дай-но я тебе поцілую"
він кривився так немов у щось уступив. При такій "адекватній"
реакції я почувалася царівною-жабою. Спочатку мене це тішило, ба навіть
тягло зазирнути у підручник з психоаналізу, що ж це вплинуло на бідолашного,
чи не сусідство Чорнобиля? Шкода хлопця, від дівчат його нудить, хлопці
з нього глузують. З його розповідей про еротичні пригоди мені ввижалися
лише збочинки, шльондри і таке інше.
А Іван шкодував за моїм невлаштованим життям. Бувало, щось перемкне,
починає жалітися на мої ж проблеми і свою нездатність суттєво допомогти.
Вже давно промайнула осінь. Банани у кіосках посиніли від холоду. А
снігу ми поки що не дочекалися, хоча минав другий місяць зими. Наші
з Іваном стосунки, здається затяглися як і прихід холодної пори. Іван
уже почав прив'язуватися до мене незрозумілими мені почуттями. А мене
вже конкретно тіпало лише через Іванову зовнішність. Тоді він казав:
"Ти дурна і нічого не розумієш". "А може й справді, -
міркувала я собі,- мені не відчути приємностей того світу, де мешкає
Іван, бо для нього я занадто "нормальна".
Поволі пристрасті вщухли. Тепер ми з Іваном спілкуємось рідко. Та час
від часу, коли я йду повз ту установу, де він працює, мені згадується
одна з наших розмов:
- А знаєш який звук найбільше мені подобається? - спитав якось Іван,
погойдуючись на стільці.
- Ну і який же? - поцікавилась я.
- Це звук порожньої пляшки, що котиться по асфальту, - відповів він
…
ЗВІРЯЧИЙ АПЕТИТ
Я дуже кохаю свого звіра, тому сьогодні знову віддаю йому найкращий
шматок, хоч знаю, що завтра не матиму нічого. Але навіть не уявляю,
чому завжди так думаю: " Нехай мій шлунок кавчить з голоду, але
я поділюся останнім і візьму меншу частину"
А він з неймовірною жадобою ковтає той шмат, навіть не дивлячись у мій
бік, і йому мало. Ні, мені зовсім не шкода, адже я роблю комусь добре.
От лише іноді здається, що з тим куснем він безжалісно поїдає мене,
й одного дня, розпалений звірячим апетитом, проковтне мене остаточно.
ЗВЕРХУ І ЗНИЗУ. ЛІХТАРІ І ТІНІ.
Радилися тіні з розбавленими напівтінями -- ті ж бо ближче до світла,
а може хто знає, що там діється зверху ? Мовчки підповзали, мов слимаки,
вдивляючись у прелякане око одноногого ліхтаря, з найдавнішою мрією
достукатися до неба аби там не вимикали світла, щоби досхочу повалятися
у когось під ногами.
***
Душа знову захворіла одним із зустрічних. Я переконую її, що з ним напевно
не по дорозі, а вона рюмсає мов дитя: "Але ж мені потрібен хоч
хтось".
***
Ми відіграли комедію співіснування перед самотнім глядачем, а потім,
низько розкланявшись одне одному, подалися клеїти афіши. А він ще довго
сидів перед спорожнілою сценою, і, здається, плакав над нашими ролями.
А далі подалися кожен до свого театру, де на сцені фальшиво догравали
комедію співіснування , де нестерпно хотілося плакати.
***
Гори моїх "невже?"
Позіхають печерами "як?"
***
*Від усвідомленого, що поки всі вдома, стає моторошно, бо ще трохи -
і хтось може піти.
*У образах існування, у постатях реальності - невиразні обриси людини.
*Мить суттєва, суть - миттєва.
*О! Скільки Всесміту у кошику для сміття.
*Еротика: двоє образотворців зображали мистецтво.
***
Я не можу не відгукнутися на поклик про допомогу мого друга, бо на власній
шкурі довелося випробувати, що означає бути покинутим. А покинуті люди,
як правило, стають пропащими. Тільки одні з них піддаються спокусам
і втрачають глузд, а інші вперто опираються і теж божеволіють.
***
* Майбутні події мають властивість не здійснюватися, коли про них заздалегідь
розповідаєш іншим. Мабуть, кожен, хто почув розповідь, забирає з собою
певну частину події. Тож напевно, є сенс "роздавати" погане.
* Хто сказав, що жінка творить початок і дає життя ? Це велика неправда.
Бо чи здатна вона дати нове життя без чоловіка ? Але початок завжди
залишається за Творцем.
* Свобода людини у нашому суспільстві - це не права і обов'язки, а гроші.
Було б здоров'я, а все інше можна купити. Та навіть здоров'я отримується
за гроші, бо нікому нема діла до нього, коли у кишенях хворого порожньо.
* Якщо дірка завжди бездонна, то не завжди дно без діри.
* Існують три стадії розуміння світу: знати, усвідомлювати, керуватися.
* Людині не належить нічого, окрім думки, що їй належить усе.
* Близькі стосунки псують усі інші.
* Страх поділяється на дві категорії: відоме та невідоме.
* Якщо ведеш подвійну гру, то і дурню зрозуміло : хтось із двох тобі
явно не потрібен, а комусь - ти.
* Аби заробити гроші, потрібно їх мати.
* Усе компенсується : щось знайдеш - інше втратиш, і навпаки.
* Найкраще виходить те, що робиться спонтанно.
* Чого боїшся, те обов'язково трапиться.
-Як би ти не вчинив, все одно про щось жалкуватимеш.
·Чим далі і більше знаєш людину, тим важче її оцінити.
·Чекати можна у двох випадках: коли є можливість отримати задоволення,
або коли дуже страшно. Все інше приходить нежданно.
·Життя важке, бо ми його занадто спрощуємо.
·Коли зустрічаєш людину,то на свій подив дізнаєшся, що у неї і до того
було життя.
·Якщо щось трапляється, то все одразу.
·Подачка цуцику - і він твій.
·Знущаючись над життям, а воно над тобою, ти йдеш з життя, а воно з
тебе.
·Чи завжди вільна думка вміщається у рамки свободи?
·Коли чогось чекаєш його не буде доти, поки не стане для цього часу.
·Сьогодні погано, завтра може бути по-іншому, це потрібно лише пережити.
·Діти граються іграшками, а дорослі одне одним.
·Незважаючи на численність мов, нерозуміння залишається непідкореним.
·Випадок має дві форми: можливість вибору і його неможливість. Але неможливість
вибору - це теж вибір.
·Не хочеш розчаруватися у людині - не намагайся пізнати її зблизька.
·Фантастичність світу вимірюється ступінню сидіння вдома помноженою
на здатність сприймати.
·Кожному психологу потрібен свій психіатр. А психїатру вже ніхто не
допоможе.
·Психологія, що переходить у парапсихологію, закінчується психіатрією.
·Історія - це відображення невмілого використання людьми наявного мозку.
·Людина може зробити за гроші скульптуру, а гроші роблять скульптуру
з людини.
·Світ занадто грішний, але піти з нього за власним бажанням - то великий
гріх.
·Логіка прогресивна у русі від нуля до нуля.
·Життя така штука, яка доведе до смерті будь-кого.
·Коли до хронічно порожніх кишень додається ще й душевна порожнеча,
вважай, що заробив смертельну хворобу.
·На що б ти не назбирав гроші, вони все одно підуть на ліки.
·Мені починає подобатися відчувати як випадок знущається з людини.
·Захворіти професіоналізмом можна і на порожньому місці.
·Ціную людей, котрі вміють цінувати.
·Свій вкусить отруйніше, бо він знає куди кусати.
·А до свята не хочу нічого, лише подаруйте мені того, кому можна було
б дарувати себе.
·Страждання також насолода. І люди до такої міри призвичаїлися ними
користувтися, що впадають у нещастя у кожному зручному випадку.
·Чи відходить те, що забувається за межі буття?
·Сила кохання вимірюється доступністю його об"єкта, тривалість
вимірюється відстанню.
·Коли над чимось довго думаєш приходить сумнів.
·Не маючи нічого, легко відмовитись від будь-чого. Набагато важче не
відмовитись, бо тоді виникають труднощі з придбанням бажаного. Не маючи
нічого, легко не відмовитись, бо саме тоді виникає спокуса мати хоч
щось.
·Все життя людини полягає у потрійній війні:
1. Війна з природними силами, які загрожують життю;
2. Війна з суспільством, яке обмежує свободу;
3. Війна з собою, бо власні бажання аж ніяк не узгоджуються з навколишнім
світом.
·Коли хапаєш щастя, що летить повз за хвоста, ох ї заносить.
·Коли з нудьгою за реальною людиною покінчено починається нудьга за
неіснуючою.
ЛЮБОВЬ
ДО КРОВИ
Осень ранила куст в самое сердце, и тот стал багровым от крови. А может
это куст оказался чересчур колючим для осени, и она, исцарапавшись оросила
его своей кровью. Как бы там ни было, багровый цвет - это еще не признак
удачной любви. Он лишь говорит о том, что любовь слишком удалась.
***
Ах, какая плодотворная была неделя, когда я зашла в нее и села за стол.
На нем кучами лежали слова. Так много, что можно брать любое. Зато под
столом весь пол усыпан шелухой. "Прорвало!" - решила я и загребла
её под диван.
* Жизнь полна междометий даже в перерывах между метаниями.
* Мы рабы своих же умозаключений, ибо умозаключение - это ум, заключенный
в рамки мысли.
* Эксперименту на уживание всегда мешает эксперимент на выживание.
Кажанію
Сутеніє,
сатаніє,
Виповзаюче-хробачно,
Цвіркунами цвірінчасто
До сузірь і до безглуздя.
Скаженію, кажанію,
Розсмуговуючи простір
На туди, сюди і звідси,
Щоб сплести натюр із морту.
У сплетінні крил і тіні
Косякують урочисто
Від зіянь душі і скрути,
Ген у потім латки, латки…
Суть мине -- буденність буде:
Бу… бу… бу… І більш нічого.
Із реалій у здійсненність
Я кажан. Я -- Кажанова.
СОЛО
Пiсля народження - соло -
Пiсня народжена болем.
Соло, як радостi свiдчення,
Вступ до безсоння i вiдчаю.
Пише рапсодiю доля -
Аркушi стоптанi долi,
Та на всi боки роздарює
I хороспiви i арiї.
Марить шедеврами зрештою.
Раптом, о диво! Нарештi, є!
П'єса для суму з оркестром.
Соло будь ласка, маестро!
ОДИНИЦЯ ПРИСКОРЕННЯ СВІТУ
Заманулася
вiтру на вiтах
Гра у ґулi iз перехожими.
Одиниця прискорення свiту -
Бите яблуко пiд огорожею.
Не на голову падає - в око,
Повелiвши вклонитися кореню,
Їх завжди надстежинна високiсть,
Їх пiднiжнiсть нiким не пiдкорена.
Жовтобокiсть - призначення свiту
В намаганнi свiтiв бути схожими,
Гематомнiсть падiння i вiтер
В чергуваннi дерев з огорожами.
Коловертi знецiнена проба
Хробаком притаврується й питиме.
Стиглiсть плоду скуштованим робить
Чи розтоптаним попiд копитами.
У лiтах крапка вiдлiку - лiто.
Галопує буття нестриножене.
Одиниця прискорення свiту -
Бите яблуко пiд огорожею.
***
А чи можна вимити душу?
Випрати що не відмиється?
Слушно кажеш, визнати мушу,
Не білизна справді - помийниця.
Про прихильність авжеж і не йдеться.
Прихилися лише й так постій.
От легше битися серцю,
Хоч прихильність повна банальності.
****
Твоїх думок нечуй-трава,
Твоїх очей невиднокрай,
Окраєць спогадiв - слова.
Не рiж моїх чуттiв, не край.
Мiй сум то марив то зникав.
Твоя рiдня - не будь, не стань.
Твої вуста моя рука
Цiлує кiнчиком бажань.
Поцупив сон i те i се,
А ти з'явився слiд у слiд.
Мене пiдносить i несе
Моїх надiй чужий сусiд.
Знайомий змiст, одна бiда:
Життя велике i мале.
Ти у полонi хочу-дай,
А я при владi - на, але...
Можливо десь не до пуття
Хтось вузлик досвiду знайшов.
Ти - щось про вiльнi почуття,
А я - про фiлєо-любов.
Твоїх очей невиднокрай -
I хлiб мого натхнення всох.
Окраєць спогадiв - i край
Нам залишається на двох.
****
Чашку кави лукаво
Наливай - не лiнуйся
(Друзi також не в дусi) -
Так вiтали вiками.
I менi не минеться,
Бо тобi не терпiти.
Вирувати б як вiтер.
Знай, мотив про мене цей.
Викликали свiт кави?
Гiркоту i гармидер?
Постарався - i витер
Коловерть, що спiткала.
****
Повертатися в нiкуди
I з'являтися незвiдки.
А на ранок - знову в люди,
I до скону пiшки швидко.
З ночi паморозь на думцi
Вiд вiдвертої культури.
Люди, наче однодумцi,
Але в дiйсностi - натура.
Неподiльна ця дiлема
Справдi: бути чи не бути?
Залишається окремо
Знову швидко пiшки - в люди.
****
Душа трiщить по швах,
Волаючи: "О друже, стiй!"
Вона iще жива,
Хоч латана байдужiстю.
Обличчя - в iмена,
А до небес - долонями.
Зустрiчний не минай -
У власному полонi я.
Бо сором не дотлiв,
Мабуть i не судилося.
Не хочу бiльше слiв,
Подай копiйку милостi.
Нехай врятує Бог
Вiд смертi-безголосицi
Тебе чи нас обох -
Любов за межi проситься.
ІНТЕРНЕТ
ПОЧУТТІВ
Ми
на відстані. Що ж ,
Я не бачу тебе і не знаю.
Та й мене не знайти
У реестрі несправжніх імен.
А в мережі думок
За байдужим дісплеєм обличчя
Знову мариться леді
Її компанйон-бізнесмен.
Ти , напевно, прийшов
Поблукати у пошуках вражень
І прямуєш у сайт
В інтернеті моїх почуттів.
Що ж, готуйся - я тут -
У жазі віртуального сексу.
Викликаю в приват.
Не кажи, що цього не хотів.
***
Я на зиму, буває, байдужію
А на мене їй чхати і кашляти
Перехожими та й переїзджими,
Підло гидити зверху воронами.
Долі білою міллю напльовано -
Це сезону секреторна функція,
Тож вона дермонтинами ласує
Та недопалки їсть із монетами.
Бабці-відьми з бездонними торбами -
То зими екстрасенсорні здібності,
Бо не клякнуть, не моряться вірусом,
А за щастя насіння навіюють.
На стовпах чорномазих пов'язками
Оголошення - плещуть надрізами.
І щоразу нагадують Африку
Купи шкірок під ними бананових.
Я на зиму, мабуть, божеволію
Через волю чи Божу чи бісову…
***
Пішла із літа і не взулась.
І птах не встиг здійнять крило -
Поза межею схаменулась:
Стривай ! А літо вже пішло.
Я поза вікнами сховалась,
Тож не збагнула до пуття,
Що відбулося і що мало
Десь по той бік мого життя.
Ще не минулось наболіле,
Ще сум обійми не розняв.
А там попереду - о, сили ! -
Ще не перейдена стерня
І шлях до літа. Певно, досить
Аби піти без вороття.
Я тимчасово вийду в осінь
Шукати в ній нове життя.
***
А знаєш, тобі повсякчас дуже личило
Дивитись на мене ось так спантеличено.
Твій погляд до мого бажання пасує,
Бо здавна його мов отару пасу я
Ось тут -- на галявині світу дрімучого.
Та може тебе до безсоння замучити
Здивований вираз і гадка: "Це ж треба!",
Як раптом зустрінеш колись просто неба
Оте, що вважав ти давно переліченим,
І те, що тебе не на жарт спантеличило.
А задніх, затям назавжди, не пасу я,
Бо знаю, що серцю моєму пасує.
***
Я знаю, коханий, твої приворожливі очі,
Бо ти випадковим сусідом в дорозі на мене дивився,
Ховаючи них, мов боявся, що погляд наврочить.
А я не змогла не впізнати - вони мені дивом здалися.
Я знаю, що в тебе уста неутримно звабливі,
Бо вчора юнак незнайомий до мене лукаво всміхався.
І в усмішці тій для мене було щось особливе,
Неначе у ній причаїлась жаданої долі вага вся.
Я знаю, що руки твої, мов би доторк до клавіш -
Мій приятель давній зіграв на плечах моїх як на роялі.
Ти звуки моїх почуттів у руках своїх бавиш,
Ти той, з ким хоч і зупинившись, не важко рушати і далі.
Я знаю, коханий, ти в сотнях простих перехожих,
У тисячах ще не побачених мною чужих, незбагненних.
Але чи існує один, хто на тебе так схожий ?
Але чи існує хоч хтось, хто так схожий на тисячу мене ?
***
Наврочено.
А вскочив чи ні -
Це вже твоя справа.
Чи зліва чи спарава
Щось скособочене.
Скрізь вузли -
Свій чи завезли,
Хоч рубай з розпачу
Або ж до плачу -
Було б що лить.
***
В твоїх очах не Всесвіт, не безодня ,
О вічності несправдджений студенте,
"Dis-pley" світилося сьогодні,
і ти сказав мені : "натисни enter".
***
Покотилась колесом золота обручка.
І колеса їхали швидко по асфальту.
І ставали в коло, і рушали рвучко,
І перетворили все життя у сальто.
***
На цьому місці ставлю хрест.
Та тільки хрест цей не від Бога,
Бо хто не вмер -- той не воскрес,
А лиш не встиг прибрати ноги.
****
Спраглi думки прагнуть однодумцiв,
Спраглi вуста прагнуть бездумностi.
А повсякденнi-буденнi реклами
Тiльки й спроможнi набиватися "Спрайтами".
****
Душа шукала п'ятий кут.
I їй здалося, ось вiн - тут.
Та заманила самота
У межi третього кута.
***
Смаглявий вечір потонув давно в безодні.
Чи винен хто, що той віддавши Богу душу,
Пірнув ось так, сміливець, в пестощі холодні
Циганки-ночі, в час якої й камінь рушить
У путь шукати там собі нові пригоди,
І подорожнім шлях псувати під ногами,
Дивитися як в полі сон житами сходить,
Як сиві рештки вчора в нім тренують гаму,
По краплі осипаючись із трав донизу.
Перечепившись поміж смугами туману,
Упав на втоптану дорогу місяць сизий
Та брязнувся об землю, й до зорі розтане.
Щоб тут його в пилюці не надибав вечір,
Й не здогадався, що його так нишком крає.
А ніч сама тому готує втечу,
Хто з роду бігає від краю і до краю.
БАБИНЕ ЛІТО
Бабине
літо пахне
Випраною білизною.
Це ж бо жіноча справа -
Тисячна поміж різними.
Запахом "Тайду" і смаком
Ще не упрілого листя,
Згарищем після літа,
Попиллом золотистим.
Бабинеліто пахне
Передчуттям неминучого,
Чимось давно перестиглим,
Що за життя надокучило.
Перекварцованим небом,
Законсервованим фруктом,
Сплетеним павутинням,
Спробою повернути.
***
Ніхто не штовхає у плечі,
Та, мабуть, комусь так потрібно, що нині
Аби не помітили втечі,
Години навшпиньках тікають мов тіні,
Зрадливо марнуються нишком.
А справи на місці гарцюють мов коні.
Тому ж бо зажурена кішка
Зневажливо блимає із підвіконня.
То, кицю, не я, то - нечистий.
От, клятий! Сьогодні чомусь не до діла.
Поквапся. Ми будемо їсти,
Щоб нас із тобою нудьга не поїла.
***
Яка напруга.
В довгу смугу
Лягають дивні чергування.
Та вже не вперше й не востаннє
Відпахли липові натхнення.
Вони тепер такі щоденні.
Бо у щоденниковий глянець,
Буває, ненароком глянуть,
А там якась чергова мить
За все, що є як відболить…
Картина
Я
сижу, качаясь в кресле, карандаш в руках.
Но эскизом не испачкан белый лист пока.
Я картину созерцаю в метре от земли
И ищу в ней Сальвадора, где-то там вдали.
Вечность небо подпирает, сон стекает с гор.
Где же автор в этом "нечто" ?
Где же Сальвадор ?
Я вишу, качаясь в кресле, в метре от земли.
В уголке под креслом подпись: "Сальвадор Дали".
***
Невинное чувство вины
В скольжении бархатной кожи.
Они безнадежно юны,
На робких нимфеток похожи.
Блаженство ласкать не шутя
Их губы молочного вкуса,
И в лоб целовать как дитя,
Запутавшись в челочке русой.
До страсти смазливый герой !
Внимаю желанию молча.
Безумно стремленье порой
Узнать как звенит колокольчик.
***
Тоже мне вороньё !
Крик, суета да враньё.
Что эти вороны могут?
Лишь испоганить дорогу.
Знаем мы вашего брата.
На ваших и наши богаты.
Ох, уж воронья беда!
Снялись, летят. Вы куда?
Задний ответит: "На свалку!"
Жалко, действительно жалко.
Вроде бы птицы как птицы,
Да что с дураками возиться…
Тоже мне вороньё!
Крик,суета да враньё.
Мороз
Голодно и холодно за окном,
Мы с тобою думаем об одном.
Жизнь по кругу вертится не для нас
Предлагаю встретиться хоть сейчас.
Посидим задумчиво мы вдвоем,
По-собачьи к ввечеру запоем.
Я по-птичьи выгляжу ? - Как могу !
Не найти ни крошечки на снегу.
Приморозит воздухом нас к земле
Всё же вместе мерзнуть нам чуть теплей.
Будет утро вечером как назло
В небесах раскрашенных под стекло.
Голодно и холодно за окном,
Мы с тобою думаем об одном.
Снег не зажигается как ни три,
Мы замерзли кажется изнутри.
МАЙЕ
Было ли имя твоё согласовано
С теплыми ливнями, грозами сонными,
В травах проснувшихся спетое птицами ?
Было ли маю угодно делиться им ?
***
За колючим забором
Снова спелое небо.
И не нужно быть вором
Чтоб уверовать слепо
В то, что небо так низко,
И достанет рука,
Что созрели недавно
Над травой облака.
Но до края ограды
Не достать в самом деле.
Пахнет брошеным садом
Сквозь холодные щели.
Ни калитки, ни лаза -
Вот такая беда.
За высоким забором
Ничего не видать.
Безымённые тайны,
Безымянные дали
За оградой случайно
ОгоРодиной стали.
Вот бы снова родиться
По ту сторону дня,
И на спелое небо
Щели все променять.
КОТЕНОК
Сережа, ты еще ребенок.
Ах, милый мой котенок,
Что притих, разнежившись от ласки?
Ах, озорные глазки!
И что таится в них?
Я обниму легонько
Как серого котенка.
Пусть будет вечер только
Для нас с тобой двоих.
О чем же ты мечтаешь?
Смотри, а то растаешь
В объятиях моих.
Котенок беззаботный,
Веселый и забавный,
Красивый, нежный, славный,
Пушистые мечты.
И вы с ним так похожи,
Ведь он ребенок тоже.
Ах, милый мой Сережа!
Котенок - это ты.
ДЕВУШКА
С РОЗОЙ
Девушка
с розой, вы не боитесь мороза ?
А ваша роза снега не видела.
Скажите, а вас не обидели ?
Вы поставите розу в бутыль из-под "Колы" ?
А вы на работу или со школы ?
А есть ли правда в ногах ? Ну…
Скажите, а руки ваши розами пахнут ?
Девушка, а вы любите пиво ?
Ну что вы, приставать не красиво !
Просто у вашей розы вид розовый весь.
Девушка, ну что вы морозитесь ?!
СЦЕНА
Сцена - это моя душа.
Если хотите, порадую криком.
Я на ней стою не дыша.
Что, говорите, ранили дико?
Двери туда на замочек открыты.
К залу спиной, к декорациям задом.
Я откопаю и то, что зарыто,
Даже то, что не надо.
Если получится, то разукрашенным
Можно повесить на стены.
Но при желании можно и нашему
Быстро найти замену.
Лучшая цель накануне забыта.
Это одно, что в кармане осталось.
Слышали ? Здесь микрофоны прибито,
Здесь прошла моя старость.
В день, когда рак под окном моим свиснет,
Желтые листья алое оденет,
То, что не было сыграно в жизни,
Я сыграю на сцене.
***
Скажу тебе , подруга, я секрет:
Цени себя, когда достойных нет.
Ну а достойным врядли ты нужна,
Ведь им самим по жизни грош - цена.
П-в:
Достоинство на стоимости
Настояно до ста новостей
О подлости , живя сообща,
О падкости ко всяким вещам.
Скажу
тебе, подруга: " Се ля ви".
Не стоит доказательство любви.
Любовь не стоит правды за спиной,
И этой лжи цена в тебе одной.
Найдется
покупатель на товар,
Как ты он будет молод или стар.
Тебе он будет преданным всего
На столько, сколько стоишь ты его.
ЭТЮД
НА ТРУБЕ
Дом, забор, белье висит --
Ну совсем ни ля ни си.
Лучше уж сложить гнездо.
Отзовется звонко до
На октаву выше,
Чем у дома крыша.
Я сыграю на трубе.
Инструменты при себе.
Аист рядышком сидит,
На меня, видать, сердит,
Что из дырки свищет.
Извини, дружище.
Чтобы не было беды
Лучше выколотить дым.
Брось и не жалей ты -
Это же не флейта.
Все почищу, а потом
Поделюсь с тобой гнездом.
Будет все, что ни проси.
Будет нам и ля и си.
Но давай потише.
Вдруг поедет крыша…
©
Всі права застережені. Використання будь-яких матеріалів дозволяється
за умови обов'язкового посилання на "Високий Вал" (http://bunker.4t.com)
