Люба Зима

Бачила зграю -
білі ворони
накрили собою поле;
у зграї немає
заздрощів чорних,
немає в ній
сірих і прозорих,
ніхто не висміює
мораль біловоронню…
Давно вже сниться
однаковий сон -
шукаю маленьку зграю
дивних білих пташок.

Старенька машина часу
в чужому скляному місті
зустрілася їм випадково.
То був рожевий трамвайчик,
що дуже повільно відвозив
розумні зів'ялі душі
на кінцеву зупинку "Юність".
Машина простору - поїзд
повернула розквітлі очі
в сухий пісок сьогодення…
Якщо вдвох одночасно бачити
променистий сон напровесні,
все одно ще немає гарантії,
що буде теплою осінь…

Так не люблю,
коли моя печаль
усім помітна.
Коли трапляється
порожній день, мов
недописане нудне оповідання,
а ніч -- без детективних снів.
Печалюся, коли зникають
кольори зі спини
згорбленої віком райдуги,
а залишається
сама лиш форма.
Боюсь, коли влітає
літній грім у душу
крізь зачинені міцно віконниці,
а в старому тьмяному дзеркалі
оживає країна Сонячних Зайчиків.
На щастя, є один рецепт
від цього всього:
загородити погляд окулярами,
накинути старе пальто на плечі
і думати про пристрасті буття.


Так перетворююсь на осінь:
вже не заходить в гості
нерозумне імпульсивне літо,
умію жити без обіймів
і давно не потребую компліментів-
я незворушна й непотрібна,
як опале влітку листя,
ночами сниться небо в діамантах
і янголи величні у снігах.

Я знаю Вас давно і добре,
отож не чекаю наївно
ні слізної з Вами
розмови до ранку,
ні вибачень трагічно-урочистих,
ні юності бездумного
шаленства, ні трагедій
шекспірівських…
Тому дарую Вам свободу
і бажаю зустрічі
у прісноводному ставку життя
з розкішною покірною водоростю.

Життя - то химерні
вузли піктограм.
Люди носять їх
за плечима,
доки не буде нестерпно.
Як добре, що я -
твій найменший вузлик.
Його дуже легко носити,
зате розв'язати важко.

У людини відносно розумної,
відносно освіченої,
відносно багатої,
відносно вільної,
відносно щасливої,
відносно красивої і здорової
є лише дві абсолютні речі -
народження і смерть.


Згоріло
купальське багаття
без Вас,
Ви спізнились
на довгу осінню пожежу -
її погасили дощі.
У нас завжди
було непевно
зі зв'язком і транспортом.
Що ж - підпалюйте іній …

У моєму саду -- каміння.
Мамо, не треба
відверто плакати.
Порадійте за мене потайки -
тепер жодному чоловікові
не під силу мене образити.

Уже не нарікаю на того,
хто визначив тобі
роль журавля в моєму небі.
Бо якщо ти зимуватимеш
синицею в моїх долонях,
з чого я зрозумію,
що знову прийшла весна?


Сльозливий осінній дощ
блукає по наших вулицях,
зриває жовті папірці
з мокрих байдужих дерев -
шукає вчорашнє літо.
А мені обіцяла надія.
що тепер ти мене помітиш,
бо в літній гущавині зеленій
було не видно дороги додому.

Наші зустрічі випадкові -
як незібрані ягоди лісові,
що просилися на павутинку
красивих дурниць.
Червоні вогники
лісового намиста
живуть лише у снах
самотніх птахів,
а ягоди, розсипані
вздовж буднів,
замерзли в інеї
осінніх слів і тем.
Узимку обоє згадаєм
в зеленій сорочці літо,
що так наполегливо гралось
у непотрібне кохання.


Каштан розбився
під моїм вікном,
немов остання мрія.
А дощ сьогоднішній
невтішний і серйозний,
наче біль від втрати.
Вітер роздмухав
клапті папірусу,
на якомулистувалися друзі
в позаминулому житті.
Потонули в калюжах
останні твої слова,
кинуті мені до ніг навесні…
Нехай потішиться
категорична пані Осінь -
вона поки-що не знає,
як у моєму домі
дзеркало виблискує Різдвом.


Як зацвіте
чортополохом іній
на полюсі
твоєї пам'яті
про мене,
а з крейдяного неба
закапає
водою сніг -
щоб знав:
то я про тебе
все забула вчора.

Духмяна біла хмара -
прихисток моїх
жіночих снів, бажань і мрій -
не втрималась
одної ночі в небі -
упала в сад…
А мама вранці
вийшла і подумала,
що яблуня нарешті зацвіла.

Сідаємо за стіл переговорів,
Перебуваючи у стані холодної війни:
ти мовчки питаєш про інше -
я відповідаю мовчки не про те.
З розірваної пелени
підхмарного кохання
нитки звисають димом сигаретним.
Так холодно й самотньо нам удвох,
хоча й горить примирення свіча.
Кохання вже не співчуває нам,
байдужим птахом пролітаючи вгорі:
йому набридла ця війна
без оголошення війни,
воно стомилося чекати
визнання в поразці.

Цікавість
спакувала валізи,
в кутку задрімала
Втома,
Відповідальність
збирає з підлоги
скалки розбитого дзеркала.
Три сестри
покидають помешкання -
нарешті гра Свічки
з Вітром скінчилась.

Стару печаль на дні очей
сховаю поза темним склом,
візьму усмішку напрокат у моди,
стрімку ходу і модні каблучки --
пора: весна прийшла.
Та сонце бачиться
лиш в золоті оправи,
а в напівсвітлі димних окулярів
мені вже мариться мудра осінь.

Через помилкову зустріч очей
ненавмисне зустрілися руки,
і лініям долі на долонях
закортіло звернути убік.
Краще все залишити без змін,
бо коли випадково зустрінуться губи,
відчуємо закономірний
присмак розпачу й подумаєм:
знову - не те …

Зранку вже хочеться
придбати чародійну косметику,
можливо, фірми "Оріфлейм".
Удень у скроні стукає
поезія білим віршем.
Увечері увага молодих чоловіків
Печалить, смішить чи дратує.
Вночі настирно сниться
заголовок до газетної статті.
А я тримаю обома руками спокій,
бо коли перегортається сторінка,
вона обов'язково тремтить.

Не стукай так часто
у двері моїх скляних снів.
Не грій холодні вікна
Зеленим сонячним зайчиком.
Не танцюй пальцями фанданго
на моєму столі --
не буди мене, мандрівниче.
Не хочу в тобі впізнати
буденний розумний вітер,
що надійно задмухує літні спалахи.

Ваші освідчення у віршах
бентежать, наче
вишукані сухоцвіти -
букети спогадів про літо.
Вони не втратять
кольорів і взимку,
їх можна передарувати
ще раз …
Чому ж тоді у снах весною
і досі літаю на запах пролісків,
хоч знаю - першоцвіти в'януть миттю…

Від згаслого погляду - дим:
він без сліду губиться в хмарах.
Сльози з очей - вода:
вона стікає річками до моря.
Безнадійні зітхання - вітер:
він невтомно шукає
притулку по світу.
Відкрий таїну мені, друже:
якщо кохання відходить -
чи ти не знаєш, куди?

Як пізно восени зайду до тебе -
туман з вітрами подарую щедро,
покидаю слова у трави росами,
щоб завтра вранці позбирав їх в інеї.
З шаленством літніх звичок
розірваним намистом
кину дощ по вікнах,
і прожену надію з журавлями в вирій.
Не бійся, як прийду під ручку з Заметіллю
з кав'ярні, де сиділи добре з Холодом.
Ти можеш навіть не впустить гостей -
все рівно Зиму ще не обійшов ніхто.

Минув зимовий спокій нелюбові,
прикидається стара мелодія новою,
розминає крила зграя білих віршів.
Почекаю трохи - до травневих злив,
і оголошу тобі весну.

Осінні ромашки мерзли боляче
на підвіконні - сніжному березі
скляного озера.
Синиця - істота
з потойбічного світу віконного
дзьобом стукала пароль у ранок.
А жінка дякувала
Богу за безсоння:
їй дозволено було збагнути,
як миттєво-трагічно стираються
з чорної дошки неба
позначені крейдою долі.
І за те, що обсипались за ніч
вічно живі сухоцвіти,
а щемний біль уранці
перетворився на спогад.

У телефонному світі мобільному
блукає твій голос, як сирота,
зодягнена в дорослий одяг
і в солідний капелюх,
шукає споріднену душу,
замерзлу в кучугурі надій,
у листі облетілих спогадів.
Ти сумуєш, що набраний номер
знову тимчасово не існує,
і зустріч голосів не відбулася.
Звичайно, ні до чого тут вино,
бо склянка смутку бездонна,
а вітер усе куйовдить:
і крила твої, і враження. І дощем
похлюпує в безодні смуток.
Ти почуваєш втому від життя
і досі -- крапельку жалю до неї.
А мені на роду написано
бути тобі телефоном довіри.

Не хилися
до мене надвечір,
бо слова мої
можуть ранити.
Мої руки -
твоє безсоння,
а ім'я моє -
просто марення.
Тобі зранку
було відомо:
лікувати не вміла
ніколи, бо сама -
лише біль.

Не радій,
що я розтану
весело і швидко,
як весняний сніг,
щоб ти забув
свою хистку доріжку
під моїм вікном.
Боюсь, що тяжко
сумуватимеш одразу,
як зустрінемось
наступної зими.

Я граюся
з тобою у життя:
позавчора -
приручена пташка -
нудна і залежна.
Учора -
кімнатна рослина -
слабка і штучна.
Сьогодні -
дарована воля -
чужа і гірка…
Підготуйся, коханий,
добре, бо завтра
я хочу бути
веселим стихійним
лихом.

Коли прокидається
від денного сну
сусід-ліхтар
і хвацько підморгує
жовтим очам
стомленого будинку -
ходімо блукати
глухими провулками -
раптом зустрінем
бездомне кохання.

Захоплююсь талантом
пані Буденності:
так віртуозно
вона розмазує
по шибках життя
мої найкращі мрії,
що ті стають
звичайним сірим
брудом
і заважають бачити
світло.

Душа відчинила
всі двері
і вікна друзям:
узимку їм часто
буває самотньо -
заходьте…
Протяги хутко
звітрили затишок,
сон і спокій.
Чим тепер гріти рідних?
Через кватирку примандрували
чужі проблеми і здогад,
що не всі мене розуміли…
Так знову життєвий досвід
потерпів чергову поразку.

Душу випрала
снігом учора -
втомою стала
давня печаль,
що сумніви
давлять плечі.
З розпачем впав у багаття
пакунок гріхів і спогадів -
все одно ні перед ким
я не буваю права.

Захлинається
густою самотністю
моя стара безнадія і
шукає простого виходу -
посилає теплі
листи в порожнечу,
чекає з вокзалу
додому спокій…
Шкода, що ніколи
вона не буває права.

І знову ті самі очі,
що вміють
тримати мовчки.
І знову те саме коло,
З якого не видно виходу.
І знову не розумію,
навіщо ти повернувся.
Забери назавжди
того вузлика,
повного запорошених спогадів -
бо ти ніколи вже більше
не станеш
моїм Чингісханом -
я доживатиму тихо
останнє своє життя.


Народилася одного разу взимку під знаком Киці, чи тоТигра - досі не розберу. Маю честь називатися журналістом, хоча за першою освітою -- філолог. Живу у своєму світі, окресленому чітким колом. Жорстка орбіта тримає міцно: від життя рятує робота, від роботи - поезія, а від поезії - життя. Маю великий недолік - у всьому бачу сонячне світло: у людях, подіях, явищах. Навіть якщо його там немає. Сподіваюся, що колись-таки це пройде.

 

Люба Потапенко, м. Чернігів
жовтень 2002р.