ВИНИЩУВАЧІ ОТРУТИ

Владислав Савенок

"Хочеш загального щастя - знищуй отруту". Уже ніхто не пам'ятав коли і за яких обставин з'явилося це патріотичне гасло у державі загадкового народу. Не зважаючи на смертельну небезпеку і шкідливість, отруту тут шанували в усі часи і побожне тремтіння до неї передавали від батьків до дітей. Чому? Бо не будь отрути - чи можливо було б у будь-яку хвилину показати свою хоробрість і міць? А хіба є щось благородніше, ніж подвиг людини, яка ризикуючи своїм життям, ковтає отруту і знешкоджує її. Винищувач отрути рятує здоров'я інших і зменшує горе у державі.
Завдяки старанням патріотів багатьох поколінь, все диявольське зілля, що отруювало життя, давно уже повинно було б зникнути і на землі загадкового народу мав би запанувати рай. Але загальне щастя не наставало з незрозумілих причин. Хоча деякі перепони були.
Як писалося в усіх підручниках історії загадкового народу, войовничим захисникам вітчизни заборонялося винищувати отруту під час військових походів. Неслухняних убивали. На війні у звитяжні вольницькі часи потрібно було знищувати ворогів, а не отруту. Чи виявляли патріотизм у боротьбі з отрутою в інші тяжкі періоди історії - можна було тільки здогадуватися. Таємниць вистачало, і народ нарекли загадковим. Хоча подібні секрети дивували і насторожували ту невгамовну частину населення країни, яка називала себе інтелігенцією.
Саме вона помітила, що самовідданий патріотичний рух по знищенню отрути поступово набирає усе більших і більших обертів. І раптом інтелігенція зробила несподіване відкриття: чим більше небезпечного зілля знищувалося, тим більше його ставало. А раз так, то треба було виховувати нових і нових добровольців-винищувачів. Ось тоді неправильні інтелігенти, яких за словами одного з політичних вождів дружньої держави називали гнилими, вирішили розібратися у парадоксах. Дослідження гнилих вразили керівництво держави і тому їх одразу засекретили. Служба безпеки почала пильнувати, щоб інформація про масштаби масового патріотизму винищувачів отрути та імена керівників країни, що беззастережно знищували її просто в своїх кабінетах, не потрапила в газети та телерадіоефір. Ця дивовижна скромність і потрясала, і насторожувала. Хоча багато мешканців загадкової країни могли на власні очі побачити те, що лежало на поверхні.
В одній із поїздок по країні глава держави, забувши про свої обов'язки, винищив стільки отрути, що втратив контроль над собою і просто на вулицях величезного міста почав варнякати казна-що. Не допомогло і те, що він заїв отруту великою кількістю вишуканих страв, які повинні були полегшити стан отруєння глави держави і прискорити знешкодження зілля в його тілі. Однак трапилося непередбачене. Хоча, безумовно, найкраще з очікуваного. Організм глави держави підказав своєму господарю єдино можливий вихід із небезпечної ситуації: король почав блювати прямо у натовпі своїх шанувальників, перед об'єктивами телекамер, на очах у числених журналістів. Серед останніх знайшлися гнилі типи, які захотіли очорнити його світлість і розповісти європам та америкам про невдалу спробу патріотичного вчинку короля. Добре, що країна мала статус демократично-деспотичної королівської республіки і всім гнилим журналістам досить було врізати по пиці і натякнути, мовляв демократія для них може змінитися деспотією. Гнилі талановито зрозуміли натяк і змінили палке бажання знеславити короля на ще палкіше оспівування чеснот і здобутків глави держави. А найбільше постраждали у цій ситуації тілоохоронці його світлості, які не тільки прикривали його, а й першими підставили свої костюми під отруйний вміст шлунку монарха.
До речі, всі без винятку гнилі журналісти, одразу після інциденту увійшли в затяжний період любові до вітчизни - цілий тиждень, з дня у день вони винищували отруту в особливо великих розмірах, ризикуючи своїм життям. Спостерігаючи за небувалим патріотичним поривом, служба безпеки країни зрозуміла, що брехунці стали на шлях духовного одужання і дала їм спокій.
А однією з причин зростання обсягів винищуваної отрути, як зробили висновок у своїх дослідженнях гнилі, була підступна властивість зілля. Отрута будь-яке горе непомітно перетворювала на радість. І значна частина загадкового народу уже винищувала отруту під гаслом : "Хочеш бути щасливим - пий отруту". Легшого шляху до щастя годі і знайти. Наркоманія була дорожчим задоволенням. До того ж за неї могли кинути до в'язниці, та й коштували наркотики дорожче і продавалися в аптеках лише за рецептами лікаря.
Здоровий глузд підказував - отруту слід би теж передати в аптеки, де на вікнах малюється і відповідна емблема - чаша оповита змією, з якої тільки-но вичавили отруту. Однак, за традицією зілля різного походження, сортів, розведене до будь-якої концентрації, розливалося у пляшечки і загальнодоступно продавалося у магазинах, ресторанах, кафе і просто на вулиці, під навісами від сонця і дощу. Кожен громадянин держави міг проявити патріотизм і одночасно зробити внесок у загальне щастя, хильнувши, точніше знищивши кілька капель отрути. Для цього інколи доводилося витрушувати зі своєї або чужої кишені останні монети.
Головоломок для гнилих вистачало.
Держава офіційно ніколи не оголошувала винищувачів отрути найбільшими патріотами вітчизни. Їх було занадто багато. Вона ними просто пишалася і морально підтримувала, як могла. Але ж левова частка коштів до бюджету потрапляло саме від виробництва і торгівлі отрутою. Тому найбільші виробники-отрутники відзначалися найпочеснішими нагородами держави. Або. Хоча реклама отрути у країні вважалася начебто суворо забороненою, торгівельні марки отрутників красувалися на найвидніших місцях у пресі і в найцікавіших, особливо спортивних, передачах телерадіоефіру. У народі навіть поширився священний культ фізично витривалого чоловіка, який може одним залпом знищити смертельну дозу отрути, а потім здобути кілька інтимних перемог над жінкою.
Свій неоцінений внесок в отруйний патріотизм зробила і релігія. Вона освячувала все - від приходу дитини на цей світ, до останннього шляху в царство померлих та ще й поминання протягом багатьох років потому. Всяке освячення закінчувалося винищенням отрути.
Перше відбувається не раніше одного місяця з дня народження дитини. Усі родичі збираються разом після купання дитини і відзначають радісну подію. Не виключено, що тут можна вжити смертельну дозу. Новоназваним батьку та матері, які омили у священній воді дитину, накапують найбільші порції трутини.
-Кумо і не умовляйте більше, - говорять у випадках пересичення, - більше ні пити, ні їсти не можу. Оце аби виклала усе назад, то вже і верейка була б.
Але батьки-господарі проводять словесні заклинання:
-Давайте здригнемся за здоров'я синочка! Щоб життя його було чисте і прозоре, як ця отрута! І хто не знищить її до краплі, то залишить на сльози дитині .
Після таких слів отрута, як правило, допивається до дна.
Особливий патріотизм у знешкодженні отрути релігія розвивала на селі у храмові свята. З усіх усюд на честь святого образу збиралася сила-силенна родичів і до краплі винищувала всю отруту. Правда, завдяки мобілізації вітчизняної промисловості і піклуванню про наповнення бюджету, останнім часом магазини так напихали каламарчиками з зіллям, що знешкодити їх потрібна вже нелюдська сила і шалені гроші.
Сільське населення загадкового народу дуже швидко почало здавати і виказувати зростаючу неспроможність у благородній справі боротьби з отрутою. Аби якось реабілітуватися в очах культурної громадськості, провінціали широко впровадили самоваріння цикути, виробництво якої з відомої рослини обходилося значно дешевше. Ця отрута досить швидко укріпила віру селян у свої сили і швидкий прихід загального щастя. Тепер у храмові свята патріоти-винищувачі перетравлювали цикуту, валяючись попід хатами, на вулицях, у полях і берегах річок. Благородною ознакою такого добровольця була безсило опущена на плече голова. Лише одиниці, знов таки з нечисленого загону гнилих, навіть у храмові свята пили чай, каву, рідше мінеральну воду. Правду мовилось у загадковому народі, що не винищують отруту лише хворі, падлюки і зрадники.
Одначе керівництво країни побачило у самоварінні цикути, крім щасливого захлинання патріотизмом за здоров'я всіх, ще й загрозу державному бюджету. Адже ця мода швидко перекинулася і в міста. За самоваріння негайно ввели двояку відповідальність. Патріотично настроєні правоохоронні загони досить швидко знаходили кустарів, вилучали у них отруту і, не знаючи як із нею бути, кудись та прилаштовували. Одних порушників штрафували, інших ні - в цьому і полягала двояка відповідальність. Взагалі індивідуальний підхід до покарання - був найвищим проявом гуманізму, взірцем демократично-деспотичного права у королівській республіці загадкового народу.
Для ефективного поповнення бюджету держави врешті-решт провели реформу індивідуального варіння отрути. Кожен бажаючи ним займатися повинен був купити вироблений на державному підприємстві комп'ютер-співотрутник. У такому випадку господар мав право самоварити цикуту і знешкоджувати її хоч сам, хоч з родичами чи друзями, але тільки у компанії комп'ютера-співотрутника, підключеного до десятизначного коду інтернету. Така крута техніка коштувала настільки дорого, що її могли собі дозволити тільки ті, хто і так уникав двоякої відповідальності.
Проте отруйний патріотизм загадкового народу продовжував наростати, не зважаючи ні на що. Він дав стрімкий поштовх розвитку усіх сфер культурного життя і творчості. Винищенню отрути присвячувалися поеми, про це знімалися телесеріали, ставилися опери, а усна народна творчість небувало розквітла. Зазвучали нові приказки та прислів'я: "Не відкладай отруту на завтра, а кохання на старість", "Мовчи бабусю - я труюся" - чого тільки не придумаєш у пориві щастя.
Однак не в усіх сферах життя дозволялося безконтрольно впадати в патріотизм. За день перед тим, як сідати і вже за кермом автомобіля, водію заборонялося винищувати отруту. Ця дискримінація, здавалося, була нелогічною з боку держави щодо священного права своїх громадян. Однак, виняток тільки підтверджує правило. Адже винищувачі і за кермом вживали отруту, а держава за це їх так штрафувала, що приносило шалені прибутки бюджету і дозволяло розвивати інші галузі патріотичної промисловості. "Лихо й те не без добра,- казали в народі,- і кози ситі, і сіно ціле".
Однак невгамовним гнилим вдалося розвідати, що в інших країнах із, відповідно, загниваючою ідеологією, знешкодження отрути вважається поганим тоном, а не патріотизмом. У них, виявляється, все перевернуто з ніг на голову: природну отруту знешкоджують не люди, а комп'ютери, і до того ж вона використовується в мікроскопічних дозах у медичній промисловості. А ще за кордоном винищувачів отрути вважають хворими і навіть анонімно лікують. Ці непатріотичні настрої починають просочуватися і в країну загадкового народу. Серед неотруєних гнилих зростають зрадницькі бажання покинути вітчизну. Але народ бореться, як і належить і береже свої традиції. Його не можна зламати. Він бажає всім здоров'я і вірить у світле майбутнє. Винищуючи отруту у свята і будні, щасливо співає патріотичні пісні. Хіба ж можна інакше ?


 

м. Чернігів