Смітнички для дурнів
Тим, хто знаходиться в пошуку творчого процесу присвячується…..

Олена Потоцька

Якось я сказазла одному своєму колезі: "Я шкодую лише про те, що в сорок років не буду виглядати таким же ефектним чоловіком". Тоді йому було трохи більше, ніж сорок, мені - трохи більше, ніж двадцять. Ми йшли вулицею Горького, здається, повертаючись до своїх редакцій з чергового засідання чергового прес-клубу. Було майже як зараз - осінньо-холодно. Вітер гудів у скронях. Тоді я відчувала до нього якусь по-справжньому теплу людську симпатію і, можливо, тому й не відчувався холод.

… Смітнички з'явилися в нашому місті зовсім нещодавно. Якось всі прокинулися й пішли у справах. А коли почали оглядатися довкола, побачили їх - зелені й великі. За кілька днів смітнички переполовинили й зараз іх знову майже нема. Дефіцит триває.

… Так от, ми повернулися до редакцій, щось там таке написали про нестабільність української економіки або про соціальний стан незахищених верств населення або ще якусь фігню. А потім я прийшла додому, і він прийшов додому, а потім ми про це забули. Я згадала вчора. Чомусь дуже яскраво, знову побачивши його фото на газетній сторінці, підмощеній під залишки деньнародженського фуршету, мокрій і брудній, мов асфальт на розі вулиць Горького і Проспекту Перемоги. Але було вже байдуже. Я перехворіла відчуттям теплої людської симпатії до своїх колег. Єдине, що залишилося від неї - низький тиск при зміні температури повітря.

…Я сиджу в "Макдональдсі" й п'ю каву. З молоком. Два пакетики цукру. Співає Стінґ. Я люблю каву з молоком у "Макдональдсі". Вона якраз такої консістенції, яка потрібна, аби трохи зігрітися й не втратити відчуття сенсу життя. Зараз час обіду. А потім мені потрібно зробити колонку молодіжних новин, знайти ілюстрації, нашкрябати кілька повідомлень для політ. ком. юей. Коротше, звичайна весела перспектива післяобіднього вівторка.
"I'm so heppi, i'm so heppi veri", -- стверджує Стінґ і я йому вірю. Я б теж була so heppi, маючи стільки мільйонів. А поки що я вкаливаю, як йожик за 40 баксів на місяць. І, маюючи такі прибутки, невзмозі знімати собі квартиру, а тому живу з батьками. На частковому їхньому утриманні. А мені вже 23, час влаштовувати власне життя, час здобувати незалежність і самостійність, та де там…

Знаєте, як нудить іноді від тепла в кімнаті, від тихої музички в кутку, від настільної лампи, від чиїхось дотиків! Нудить до то, що хочеться позішкрібати з мізків всі ці асоціації, загорнути в поліетиленовий пакет і викинути у смітничку. А гірше те, що тобі не вірять. Вважають, що твоя незалежність - то чисто випендрьож і показуха. "А насправді ти біла й пухнаста!", -- кажуть вони, ті всі вумники, і від цього нудить ще більше. Ну хто, хто скажіть, вигадав це дурнувате словосполучення -- "білий світ"?! Який він у біса білий? Чорт зна скільки я сиділа в бібліотеках і вишукувала в різних філософських опусах виправдання цій ахінеї. І не знайшла. І заспокоїлась.
Ну от, Стінґа замінили на Джорджа Майкла. Допиваю каву й вимотуюсь звідси. Біжу канючити колонку новин, мерзнути в редакції (варто скористать гарячою лінією облтеплокомуненерго!) й очікувати п'ятої години, коли нарешті можна буде піти додому. Там на мене читає недочитана книжка Є. Кононенко "Імітація" і недослухана касета "Бі-2". А потім зателефоную Максові і ми підемо гуляти по підземках. Я збиратиму матеріали для статті про вуличних музикантів, а він… Проте, він може думати що хоче, мене це не стосується.
… Кілька днів вже я фанатію від однієї людини. Це забагато для мене, забагато для неї. Замало для впевненості. Ця людина ніколи не зможе надихнути мене на щось, і я ніколи не зумію сказати їй щось яскраве, хіба що повипендрюватися трохи при нагоді. Завернути якесь вумне слівце, наприклад, "анандамід". Або "експропріація". Або якось скажу, що читала Гессе, хоча їй це вже відомо, і може навіть по барабану.
Шеф вимагає нові матеріали. Тицяє пальцями в газетні шпальти конкуруючого з нами "Вісника".

-- Коли ти вже займешся чимось корисним? Я нарешті побачу матеріал про Товариство охорони пам'яток?
Біс його знає, думаю я. Може й побачиш. На сторінках "Вісника". Ха-ха. Було б вершиною апофейозу настрочити для конкурентів якийсь корисний, на думку нашого шефа матер'яльчик під власним прізвищем. Це - моя мрія. Жарт. Насправді я мрію переїхати до столиці, працювати копірайтером в якійсь рекламній аґенції і ходити вечорами по барах разом з С-овим і нюхати кокаїн.

… Кольорові картинки розлітаються вусибіч, коли їдеш маршруткою о десятій вечора. Вогники рекламних вітрин виблискують неоном і морозне повітря застріває у горлі. Хочеться курити, слухати музику, сісти за комп'ютер і настрочити листа американському президентові: "Шановний пане Буш-джуніор, ви знаєте, що таке Чернігів? Я вам скажу - то торба. Велика торба холоду, лайна і сміття. Тож надішліть нам, якщо ваша ласка, кілька зелених смітничок, щоб було куди скидати залишки здорового глузду. Аби отримати натомість моральне відшкодування (матеріального не гарантуємо), можете навіть трохи бомбанути по Броварам. Ми це якось ще переживемо."
А вдома мама "і нє послєдняя любовь…." І радіо "Довіра". І нарешті ввімкнули опалення. Завтра я маю встати опів на шосту ранку й з'їздити до столиці. Мерзти в "Ікарусі" дві години з зупинками "мальчики - направо, девочки -- налево", читати якусь вумну газету, наприклад "2000", я завжди читаю "2000" в маршрутках, аби бачили, яка я вумна, а головне - солідна. Бо солідності мені бракує. У свої 23 я виглядаю на 17, такий собі стурбований підліток в окулярах. А так все гаразд. І вранці я встаю і їду, і мерзну, і дорогою планую різні плани, будую світобудову пофигізму, читаю "2000", а поряд їдуть якісь жлобуваті тітонькі, бабці-підприємиці, п'яні зранку чоловіки. Що вони забули в столиці?
…По обіді стою й мерзну на розі Пушкінської й Прорізної. У мене "стрілка" з журналістом "Піка". Але він все не йде, а я в туфлях, в демісезонному пальто, в тонких літніх джинсах. Руки поскручувалися від холоду, навіть мізки померзли. В навушниках голос дикторки повідомляє, що чергові американські бомби впали на територію Афганістану. "Тату, а хто такі афганці?", -- запитує маленький американець свого вгодованого батечка. "Раптом були, раптом зникли, погані були люди", -- відповідає той. "А чому вони погані?", -- не вгамовується хлопчик. "Вони не любили Америку". Не любити Америку - то святотатство. Я не люблю Америку з тих пір, як на територію Афганістану впали перші бомби. З тих пір я не люблю й Великобританію. Проте, вчу англійську мову і відвідую навчальні семінари американської фундації для українських журналістів.

… Решта дня тягнться журливо-тривіально. Олекса - піковий журналіст прибігає весь "в пене, в мыле, в крови, в азарте", ми знову п'ємо каву, балакаємо про справи. Він розпитує про Чернігів. Всі розпитують про Чернігів. Таке враження, що це місто знаходиться не в двох неповних годинах їзди маршруткою зі столиці, а десь посеред острова Буяна, між Берегом Свинячих Копит і узбережжям Ялових лопаток, і коїться там завжди щось неймовірне.

-- Смітничок бракує, -- кажу я, -- а так все гаразд. Всі негаразди на своїх місцях.
Олекса курить, мов паровоз, я потягую кока-колу. Вона холодна, мов батареї в редакції. Ну що, пока? Ага, передзвониш, коли трапитьсся щось цікаве.

І я вибігаю з кав'ярні, вилітаю на першій космічній швидкості і мчу на Лісову, бо скоро остання маршрутка до Чернігова. Звичайно, можна було подзвонити С-ову і залишитися на ніч, але зараз холодно, блукати нічним містом немає ніякої охоти, сидіти в кав'ярнях до ранку теж не хочеться і ночувати в готелі нецікаво. Тож я сідаю в маршрутку і їду додому. Дорогою затикаю вуха навушниками, аби не чути маршрутівських пісеньок, у порівнянні з якими вокал Наташі Королоьової здається оперним меццо-сопрано, а репертуар Філіпа Кіркорова найкращим зразком сучасної класики; і намагаюся не думати про те, що в Чернігові ще холодніше й брудніше, і Катерининська церква світиться на пагорбі.
…Я би почитала, але вже темно. І це - остання книжка з партії, котру надіслало нам видавництво "Кальварія" на редакцію. Знаєте, який єдиний недолік книжок? Вони швидко закінчуються. Тільки-но почнеш в'їжджати в сенс, тільки-но почнеш сприймати відчуття героїв, а вже - бац, фінал. І завжди якийсь традиційно хеппі-ендівський, або трагикомічний. І ти розумієш, що витратив кілька годин, а той днів, аби збагнути, що все в цьому світі - фігня. Навіть творчість.
Десь о дванадцятій (двадцять четвертій) задзвонив телефон.

-- Алло, -- кажу я, -- говорить Київ - двадцять четверта година десять хвилин. Я хочу спати.

- Зачекай, -- заверещала трубка, -- це я, Льоша. Ти в курсі, що до неділі ми маємо провести якусь акцію під егідою нашої Молодіжної організації?

- Ага, давай завтра поговоримо.

- Який завтра?! Меін завтра о восьмій здавати звіт. Давай думай.

- Слухай, ми проведемо в суботу доброчинну акцію на площі. Роздамо газети, постоїмо з прапорами. А цвяхом програми буде марафон. Спортивний марафон під гаслом "До Києва рачки". Записав? Надобраніч.

Кладу слухавку. Телефон дзевит знову. Відключаю його й плетуся до ліжка. Най мені насниться щось цікаве. Наприклад, програма вечірніх новин, які я так і не побачила, а завтра маю зробити кілька інформацій з життя міста (я їх роблю завжди, спираючись на дані міської телерадіоаґенції), або хід марафону під гаслом "До Києва рачки".

…Хвора тема - смітнички. І справа навіть не в тому, що їх бракує. Справа в тому, що їх просто немає. Інколи приходять думки. Ось ти сидиш і розмірковуєш над темою чергового матеріалу, і раптом…Ба-бах!! Ось, воно, заполонило твої мізкі в'язким пластилином, заповнило все твоє єство жовтуватою рідиною. І більше не можеш думати про щось інше. З тебе випирають геніальні плани по відродженню культурної спадщини Лізогубів, або реконструкції центру міста, або сюжет нової картини, або римовані рядки майбутньої поеми, або…. І просто хочеться підірватисся, оббігти кілька разів навкруги редакції, зіжмакати, зім'яти й викинути до смітнички цей непотріб і займатисся загальнокорисними справами.

"Увага! Відкрито нову крамницю "Від дядечка Бена" фірми "Ладен". В асортименті: кетчуп "Анкл Бен" з інгрідієнтами: виразка сибірська, чума бубонна, мова російська….. Ціни помірні. Гарантія якості. В продаж надійшли також східні солодощі: халва з рахіт-лукумом, щербет з зубів янкі, цукерки "Східні гранати", цитрусові-лимонки. Ласкаво просимо. Постійним клієнтам - скидка боєприпасів безкоштовно."

- Дограєшся ти, Потоцька, -- каже шеф.

- Я вже догралася. З театру мене випхали. Але "Гамлета" напам'ять знаю.

- Ну що, -- верещить трубка Льошиним голосом, -- як з акцією?

- По врегулюванню світових конфліктів?

- Дограєшся ти, Потоцька!

- А я вже доргалася…

- Коротше, робимо благодійний концерт. Авторська пісня. Автори й організація - твої, я займаюся фінансами.

- Ти завше займаєшся фінансами, або фігнею…

- Не дратуй мене. П'ятеро виконавців щоб були завтра в музеї на четверту. І преса, і телебачення, і глядачі. Я тягну банер і призи. На наступний тиждень готуємо вікторину.

- Де я знайду тобі виконавців до завтра, -- намагаюся спроквола заперечувати.

Але знаходжу. Ми проводимо концерт. Як завжди, дякуючи Вадику Бодунову, Олені Івановій і Стасу Колотову. Глядачів обмаль. Більшість - з групи підтримки наших талантів. По закінченню колеги з телебачення беруть у мене інтерв'ю. Я викаблучуюсь як можу, мелю нісенітниці. Оператор з бодуна. Він знімає мене в якихось дивних ракурсах, тож назавтра в новинах я виглядаю так, немов би то я була з бодуна і я не виспалася, а не кореспондентка ТВ.
…Всі редакційні комп'ютери глючать. Якийсь доктор Ватсон у табличці зжер вже четвертий екземпляр статті про благоустрій міста. Електронна пошта висить хронічно. Відповіді не доходять. Вхопило б його все за печінку. З горя йду на обід. Забігаю до КВУ провідати Шеву, вона як завжди хлюпає носом. Хлопці з КВУ як завжди голодні. Всі сваряться. Ну що ж, до побачення, малята.

- Чекай, -- виходить слідком Шева, -- ти зібрала інформацію по психам і провайдерам?

- Їхня кількість якраз співпадає. Звісно ж, ні, не було часу. - Це моя вічна відмовка.

"Не було часу! А в мене був? Чи мені одній все треба? Я теж завалена по самі вуха!!!" Шева кипить, мов чайник "Тефаль" на моєму робочому столі. Я її розумію, принаймні намагаюся зрозуміти. Сидіти в одному приміщення з квушниками, звісно, не цукор. Від їхніх розборок можна й вовком завити, але я з ними не сиджу, мені до цього байдуже. І я віднікуюсь вкотре, заспокоюю Шеву й біжу далі. Колись нас з нею єднали спільні справи по молодіжній сторінці, а тепер єднає хвороблива цікавість до відсутності смітничок. А ще мешкання в одному місті, а ще… Чорт зна, але я відчуваю до Шеви якусь незбагненну симпатію і тому можу сидіти й вислуховувати її прокльони світові й жалоби на нього і блукати з нею нетрями психоделічних позицій непересічної особистості і блукати іноді в вихідні містом. І братися за наші спільні справи, знаючи достеменно, що до кінця вони вряд чи будуть доведені. А ще ми по черзі переповідаємо одне одному про свої відчайдушні бажання повіситися або втопитися. Це коли до зарплати тиждень, а грошей катма, і на дворі холодно, і провалилися чергові великі плани щодо чергових великих здійснень. О, так, Шево, моя незмінна подруга по нещастю, нас з тобою колись-таки жбуронуть на смітник імплантації великому болоту чужеродної культури.

"Якщо у вас не працює телефон, телефонуйте за цими номерами: ……..6-78"

Колись стануться зміни. Великі й могутні зміни. Зміни на… На … ці зміни. Чернігів - то місто застиглого часу й простору. Тут зміни не потрібні. Тут потрібно наковтатися таблеток для довготерпіння (найкраще підійде левоміцитин, в гіршому випадку можна й активоване вугілля), знайти собі теплий куток з тарганами й гарячою водою, бажано на 3-му поверсі, бо в нас чомусь дуже ціняться треті поверхи й затаїтися. А десь на Таїті світить яскраве сонце…. Та хіба нам не байдуже?

… Колись на третьому курсі у мене була улюблена тема. Я малювала смітнички на зупинках, набиті сміттям. Тоді були райдужні часи. Секс-дрегс-рок-н-ролл… Тоді мої батьки хотіли, аби я кинула займатися фігнею й почала заробляти гроші. А я хотіла грати рок, друкувати свої вірші й малювати. Пізніше до цього додалося ще й прагнення заробляти гроші. Але то вже сталося, коли я була на п'ятому курсі, працювала в кількох редакціях і заробила свої перші 80 баксів за тиждень в солідній столичній аґенції.

…Хочете, розкажу, як вбити час? Так от, берете час…Хоча, час можна й мати на увазі. Тоді він пливе швидко й доброякісно. Мов міома. У подруги моєї тітки була міома. Вона ходила навкруги будинку з таким величезним пузом, а сусідки переповідали одна одній, що буцім-то ця тьотя, хвора на міому, ніяка не хвора, а просто "підзалетіла" після поїздки до Карпат на бухгалтерські курси. Мені було її шкода - така велика тьотя й не може дати собі раду…
"Ти зовсім не змінилася", - каже моя колишня класна керівничка. О, ні. Я змінилася. Стала великою паскудою. Звикла, щоб мені приділяли багато уваги, звикла бути епіцентром. Звикла, щоб мені розточали компліменти, солодко відгукувалися (ковтаючи чорну заздрість і недобрі наміри) про мої нові і старі проізвєдєнія…. Ну чи не прєлєсть ця маленька Потоцька? Підлюки…Ненавиджу… Інколи мене підриває. Хапаю зі столу папери, жмакаю й жбурляю до смітнички. Свідомо ніколи не знищую свої рукописи…Шкода - не себе, нащадків.
…Ранок. Хочеться чхати від застуди і на все. Ну то й що, що дев'ята? Знаю, що спізнююся. Знаю, що можуть звільнити. Мам, перестань. Не пропаду, будь певна, я в цьому житі не пропаду. Піду шукати пляшки. По смітникам. А чим погано? Цілий день на свіжому повітрі, апетит з'явиться.
Ранок. Ненавиджу ранки. Хочу спати. Впасти в летаргію до вечора. Хоч би був якийсь прес-клуб чи що. Звечора я читала якусь модернову сучасну прозу якогось модернового сучасного прозаїка. Клятий житомирянин. Він описував свій Житомир майже так, як я - Чернігів. Наковтався провінційного душку, й до столиці. Писати прозу без ком і тире. Ілюстроване лайно.
Дзвонить з ранку до редакції С-ов. Розкажи щось гарненьке. Зараз, тільки виплюну шматок черніговенності, що застряв у горлі. Фу, як неетично…А знаєш, що таке анандамід? Що-що? А-нан-да-мід! Це - заразна хвороба, що передається статевим шдяхом? Ні, гормон щастя. Кладу слухавку. Нічого не чути. Нічого не бачити. Чорт, зовсім забула, треба свиснути у пана ВВС Почєпцова "Паблік релейшенз". Пан ВВС - Владислав Васильович Савенок. Він працює на ВВС. Спєцкор. Спеціяльний коректор. Спєц. корма. Ненавиджу це слово. Колись пан ВВС працював на міському ТВ. Та це неважливо. Колись він мені дуже не подобався. Я вбачала в ньому майже класового ворога. Тепер ставлюся нейтрально. Як і до всього іншого.
…. Хай, Алабама. Моя кохана дівчинко. Ніяких новин. Мейл зависає. Пиши. Зникаю. Померла…..Хелл.

Вона була ніяка. Абсолютно. Коли її знайшди в смітничках (по частинам голова-руки-ноги-серце-печінка…), виявилося, що частина її вже з'їдена. Бродячими псами й людьми. Хтось відрізав від неї шматок і продав на базарі під вивіскою: "Свинина. Гатунок 1.", а потім до управління у справах захисту прав споживачів зверталися обурені останні з жалобами, що м'ясо тверде й кістляве.

Дурні. Дур-ні. Лише дурні можуть вважати, що душа безмертна, що оболонка людини - то тіло, а її справи - душа. Справи бездушні. Душа й тіло - мов пакетик "Хейд-енд-Шолдерс" - два в одному. Дуща зникає у тілі. Цей процес триває кілька десятків років і залежить від витривалості душ. Він зветься життя.

Страшні сни. Страшні люди. Страшні речі. Під ранок я переношусь кудись на Львівську ярмарку. Там гучно й верескливо. Я шукаю дорогу до місця, де відбуватиметься Свято Воскресаючого Духу. Вказівники розвішані зачарованим колом. Вони живі й рухаються в такт з вуличними музиками. Підстрибують і наближаються.

- Кому на свято?
Обертаюся й бачу бородату червону пику на коротеньких ніжках з пузцем.

- Я Ненемирич. Я Немирич, - каже пика, - на Свято - туди.

"На свято ТУДи" запрошує Вас ассоціація "ТУДА" (Товариство Ударників ДержАвтоінспекції)

- Дякую, - мимрю, - але я вже спізнилася.
Вказівники обступають мене щільним колом. "Запізнююсь!!", - верещу і силкуюся вирватися з цього кола. Щось дзвенить у мізках. "Перше попередження", - гуде в підсвідомості, мов застуджене вухо.
Розклеплюю очі. Дев'ята десять.
- А-а-а-а-а!!!!!!

За п'ятнадцять хвилин я вже біжу до зупинки, на ходу застібаючи ґудзики пальто. "Гітлеркапут", - відповідаю кондукторові на придуркувате запитання: "А шо у вас?", і він відходить з трохи дивним виразом обличчя.
А я запізнююсь майже на годину і отримую па мазґам. І чергове завдання. І черговий день розпочато.
В приміщенні партії "Реформи і порядок" темнувато й майже тихо. Ще не всі зібралися. Ті, хто прийшов, сидять сумирненько й проглядують свіжу партійну пресу й поглядують тишком один на одного, шукаючи знайомі обличчя. Так завжди перед прес-конференціями з політичними лідерами. Слово "лідер" вносить якесь заціпеніння в кола простих смертних. А в поєднанні зі словом "політичний" просто гальмує діяльність середньостатичних мізків. Всі сидять і слухають, що скажуть лідуючі особистості. А вони говорять завжди багато й красиво. Тож журналісти ввімкнули свої диктофони, налаштували камери й магнітофони, і потихеньку собі дрімають. Хтось малює чортиків на полях партійної преси. Очікують фуршету. А на вулиці брязкотить слабкий поганий дощик, я забула в редакції парасольку. Мені хочеться курити, хочеться спати і їсти, і зовсім не хочеться слухати лідерів. Я розгадую "сотовий кросворд" в газеті "Бджілка" і мене нудить. Ні, не від газети, і не від партії. У мене алергія на мед. І на сотові телефони.

"Я останній романтик минулого століття", - каже Макс. "Ти останній йолоп всіх часів і народів", - кажу я. Ми пишемо "фанєру" на його пісню. І тому він задоволений, а я ні. Я не хочу бути бек-вокалом, я хочу робити щось своє. Макс наполягає на тому, щоб було щось спільне. Смішно - що спільного може бути у нас? Хіба що…, та ні, навіть цього бути не може.
Ви знаєте, що це таке - належати до меншості? Це - коли ти зробиш матеріал на якусь неординарну тему, а твій редактор каже: "Це нікому не цікаво. Окрім тебе і десятка твоїх божевільних друзів." Каже з такою недосяжною впевненістю, щоб тобі відразу було зрозуміло - ти належиш до меншості. А значить загально-переважна більшість тебе не сприйме. Не зрозуміє. Пошле на хєр. Отак.

…Нарешті взята "Паблік рілейшенз" у пана ВВС. Якось він мені наснився. Начебто у нього була хрєн знає яка кількість сережок. Де тільки можна. І тепер, коли його бачу, я видивляюся на ньому сережки, але їх нема. Шкода, з сережками він був куди прикольніший. До речі, про сережки. У мене вона одна. В правому вусі. При нагоді мене запитують: "Дєвушка, ви гєй ілі лєсбіянка?" А ще на мені немала кількість амулетів, вінігретів і всілякі фєньки-витребеньки… Ну що можна очікувати від людини з переліком таких атрибутів, - каже Макс. Фіг його знає.

"Тьотя Ася. Білила на будь-який смак. Набілила на хто-зна скільки."

Тьотя Ася приїздить іноді. Найчастіше разом з С-овим. Тоді зігріває відчуття злету над власним розумом, над фантазією, інтелектом, телевізором, містом…, "над жестяными крышами обшарпаных домов…" Телевізійні пики і наші червоні обличчя. Боже, це ж не смішно, це не… ха-ха-ха… Обгорілий шахтер вилазить із шахти ім. Засядька. Засядь-ка…. А-а-а-а-а--…. Чорт, це ж зовсім не смішно. Жива риба. Цілий контейнер. Телевізор "Рубін" - "Рибін"….Дощ - вода. А мені - сира-копченого-сира…Будьте люб'язні на 200 грамів….Вино "Драхмапутра". Цигарки "Космос" (прі-кінь!!) Пєлєвін. Ніч, кінопалац, піца одна на двох, але так мало….мало, мало, всього. Це не смішно, Потоцька…. Говоримо по-інопланетянські… МИ знаємо все. Мову мов, Пісню піснів, Знання знань вирують обертами, десь під смердючою готельною стріхою, навкруги настільної лампи, мобільно посилають імпульси. Здригаючись від сміху і вже невзмозі говорити, мовчки розкриваємо роти, дивлячись одне на одного, вказуючи пальцями на тарганів - прікінь…. Світло згасає помірно. Картини. Видовища. Види на… Вийді на…балкон…, пліззззз.

"Деснопетровск. Поездки туда и обратно. Через Внутреннюю Монголию. Билеты в один конец."

Гра. Коли скінчиться тайм-аут? Коли вже вийдеш на балкон і сміло підеш до неба, не хвилюючись за те, що знизу, не переймаючись низинами суспільства? Не обертаючись на птахів, хмари й не затуляючись від дощу? Сміття. Все, що навколо - сміття. Бруд на взутті. Облетіло листя. Це вже осінь? Це вже скоро зима, дорогенька. Скоро весь бруд стане білим, потім пожовкне, потім зазеленіє, потім знов вжовкне. Це зветься колооберт. Колооберт сміття у смітничках. Коло-о-берт.

Ми йдемо площею. Темно. Чвякає під ногами грязюка. Гудуть у мізках залишки робочого дня, змішуючись з залишками здорового глузду. Ми звертаємо на вулицю П'ятницьку, бредемо заковулками.

- А знаєте, лікарю Фройд, - кажу я, - хоч ви, звісно, ніякий не лікар. Так собі, мєлкій шарлатанішко. І кажу я вам це все не тому, що воно може вас зацікавити. Воно вам і на нє на. І правильно. Ви до мене дуже не прислуховуйтесь. Так от. Ви знаєте, що для нашої нації існує табу на все окрім одного. Навіть не поняття. Слова. Такого паршивенького слівця з чотирьох літер "НАДА". Ми можемо начхати на все, накласти табу й потім перекладати зо дня в день. І не засмічувати собі мізки дурнею. Та варто лише комусь проникливо глянути тобі в душу і відчайдушно-байдуже промовити: "НАДА", і ти кидаєшся, збиваєшся з ніг, зриваєшся з ритму і біжиш. Бо НАДА. І всьо. І точка. Ось жила я собі, нічим майже не переймаючись. Жила б, напевно, і далі. Аж одного чудового дня мої батьки сказали: "НАДА заробляти гроші, Потоцька". І я почала мудохатися в редакції. А потім з глибини моєї самосвідомості виліз такий прєнєпріятнєйший суб'єкт, назвався моїм другим я, чи внутнрішнім голосом і проварнякав: "НАДА бить сєрьойознай, Патоцкая". І я викинула з мізків все, що там ще залишалося і зняла рожеві окуляри. Та цього було мало. Через деякий час те чудо фантазії з'явилося знову і промимрило: "Патоцкая, НАДА шото решать…" А шо решать? А, лікарю Фройд? Ви ж, мать вашу, психоаналітик, повинні знати.

От, вам смішно. А мені невесело. Я рєшать зі школи не можу. Нема в мене математичного хисту. Ага, вам смішно не з моїх слів. Дуже позитивно. Вам смішно з того, що ви бачите? А що ви бачите? Сміття?…Ну, це вже не смішно.

Хронічна нежить. Малий грає "у свалку". Це його улюблена гра. Її суть в тому, що живуть собі люди. А однієї чудової днини приїжджає грузовік, грузчікі звалюють цих людей у кузов і везуть на смітник. Там викидують, а люди, мов зразки клонованих сучасних робінзонів, починають там обживатися. І це в них добре виходить. Та, коли життєві справи в них вже йдуть в гору, знов приїжджає грузовік, людей везуть кудись і викидують на іншому смітнику… Він може грати в цю гру до безкінечності. Та сьогодні йому швидко набридає. Він підсідає до мене і запитує: "Скільки буде тричі по два?" Відповідаю: "Шість, стільки ж, як тобі". Малий кілька секунд резюмує інформацію, потім серйозно каже: "Обґрунтуй". Скоро йому буде сім. Він піде до школи, мій білобрисий племінник. Він знає скільки буде тричі по два, і двічі по шість, і ще багато чого знає. Не знає лише російської мови.

А я російськомовна. Представник клятої московської інтеліґенції. Мій татко хронічний москаль. Моя бабця чистокровна полька. А я - російськомовний синтез, що бозна чому опинився раптом в Україні. Моя російськомовність висить на мені каменем, і камінням сиплеться на мою голову. Якось до нас приїздила делегація пітерських культурологів. Я спілкувалася з ними в редакції, про що потім пошкодувала, бо шеф по істєчєніі нашої розмови, закрив мене в своєму кабінеті і годин зо дві пояснював, що я - просвітянка - в приміщенні Товариства "Просвіта", де знаходиться наша редакція, кілька годин цвенькала російською мовою!!! Хоча, власне, якою мовою я могла з ними цвенькати - китайською?

Я йду вулицею. Майже ніч, підсліпуваті чернігівські ліхтарі просяться на пенсію. Кепсько заасфальтований простір нагадує про реалії в кожній ямці. Лише неонові вивіски кондитерських наштовхують на блакить думок. Я думаю, що завтра сяду і напишу щось геніальне. Щось яскраво-неординарне, стану багатою й знаменитою, і фіг що заманить мене після того на посаду кореспондента обласної газети. І фіг хто після цього стане вказувати мені на бруд моїх думок і спроквола промовляти над вухом НАДА, коли тобі вже нє нада ні фіга.
….Хай, Алабама, де……..ти………Суцільний бруд на взутті, клякси в пам'яті…….

Не може бути, щоб хтось отак просто покрокував осторонь, гей, хтось… Хоч хто-небудь….

Общество спасения утопающих "УТОПИК" имени А.А. Многобеда организовывает єкскурсионный тур "80 дней вокруг Чернигова по р. Десна". Конечная остановка.

Його мантія виблискує червоним. Він зачитує вирок. Так що ви там кажете на своє виправдання? Нічого? Так не можна. Ваша місія виправдовуватися. Моя місія? Пробачте. Пробачте, ясновельможний пане генеральний прокураторе. Давайте підходити до справи реально. Без всяких там потебеньок. Я всього лише перший ліпший зустрічний, котрого ви заловили під час ходи центральною вулицею міста. І тепер перевиконуєте план генеральних звинувачень. Я хочу знати свої права. Ах, кажете, таких не маю? А що маю? Мовчати? Ще раз пробачте, пане генераліссімусе, мовчати я не збираюся. І я доведу, що маю права. І не тільки, а ви, шановний маєте обов'язки, і один з них - слухати мене. Можете затикати вуха й закривати свої окуляри. Тільки мені по барабану. Я буду кричати. Довго й голосно. І мене почують, побачать, виправдають, я реінкарнуюся в апостола Будди - Сіддхарту. І буду давати вам вказівки з Сонця і Місяця, зліва і справа, а ви будете казати так точно. Питаєте - як воно може так статися? А хрєн його знає.

Приміщення набите битком. Ми снуємо туди-сюди коридорами влади. Коридори влади довгі й розмиті. Всі мої коллеги мають на обличчях печатку популярності. А я - ні. Бо я тут зайва. Біля дверей в адміністрацію мене зупинив секьюріті і сказав: "Іді отсюда, рібьонок". А я тицьнула йому під зламаний багато разів ніс бейджика і він заспокоївся. А я не заспокоїлася. Бо мені набридло. Бо мені моторошно, гірко й невтішно, бо мені хочеться спати, малювати метеликів на стінах або піти випити кави. Хочеться поговорити з кимось. Будь про що, байдуже. Просто хочеться підійти до когось і сказати: "Можна з вами поговорити?" На мене напливає. Інколи. Бо загалом я самодостатня. А іноді просто повіситися хочеться від бажання з кимось поговорити. Виговоритись, вилити комусь на голову три відра помиїв своїх слів. Чорт забирай, як же мені хочеться. Але окрім мене не хочеться нікому. Всім байдуже до моєї геніальної особистості. Всі тащаться від промов адміністраторів. А я виходжу на вулицю. Най їм повилазить, козлам траханим, най їм вночі не спиться…. Секьюріті в дверях задіває мене своїм орангутанговим плечем, і на моє: "тваю мать" тупо либиться. Козел траханий.
… Йду…Йду не знаю куди й навіщо. Бруд слів витає в повітрі. Говорю собі - заткнісь, мілая, замолкні, закройся на фіг. У тєбя криша поєдєт, дарлінґ. І мені вбивати хочеться, мочити всіх підряд, і отримувати моральне й естетичне задоволення. Хочеться стати на перехресті і заглянути у вічі фарам вантажівок - ну що, слабо? Жодних тролейбусів, жодних автівок, жодних поблажок. Ти в мене прочешеш пішки пів-міста, дарагуша, провітриш сміття в голові. Йду й курю. Хочеться напитися. До зелених чортів, та немає грошей. Йду й хитаюся, вдаю з себе п'яну, вдаю, що всміхаюся. Й дійсно всміхаюся, бо, знаєте, чхати мені на вас. О, любий мій лікарю Фройде, що ви на це скажете? Що ви можете сказати невдоволеному життям, незадоволеному випадковими зв'язками, невгамованому куболітрами кока-коли і невикуреному тоннами цигарок індивіду 23-ьох років, жіночого роду, зріст 178 см., вага 57 кг.? Ні фіга ви мені не скажете, бо я вас фіг слухатиму.

І нєкому рукой подать….

В калейдоскопі днів і подій мене виловлює голова обласної єврейської общини, притискає до стіни могутніми єврейськими словєсами і скидає на голову тон 10-ть корисної інформації, зважаючи на яку, я маю забути про все на свтіті, пам'ятати лише про те, що існують на світі євреї зі своєю культурою й літературою. Витріщаюся на нього, прастітє, нє панімаю, я вааще работаю, сейчас занята… Ах, Семьон Григорьєвіч, (ВІЧ!) о чьом ви гаваріте? Да чтоб я - ваш классавий, можна сказать, оппонєнт, слагала вам оди во славу? Нє дождьотесь. Да-да, всего доброго. Потім мене припирає до стінки Шева - а що там з новинами? Ніяких новин. Абсолютно. Але ексклюзивом для тебе, Шево - "Мілан" знову переміг "Динамо". Що я мелю? А фіг його знає. Обіцяю, Шева, так точно.
Падає згори запрошення відвідати виставку живопису. Ага, щас. І тероризує шляхом дзвінків до редакції мій любий друг Святослав. Він мене дружить протягом вже двох (?!) років, і сподівається на взаємність. Може, якось іншим разом. Може, якось колись. А може хєр його знає. Дзвонить С-ов: тобі на мене начхати. Можливо. Але не зовсім. Ні, начхати, звісно. Але, знаєш, коли я опинюся перед велетенською камінною стіною і в руках у мене буде лишень шматок кременю; коли я влізу на верхівку гори Еверест і вимахуватиму прапором з надписом, на якому…; коли мене запроторять до божевільні і залишать з усього нєдвіжимого майна лише клаптик туалетного паперу й поганий олівець; я напишу твоє ім'я Ж-женя.
А ще я напишу про небо над п'ятим поверхом, зорі - такі як шматочки попелу в попільничці, про те, як холодно на балконі о другій ночі, про те, як телевізор показує кіно а співає японські опери, про картини, про піґулки в метро, про пам'ятник (ха!) Фройду….. І зімну цей клаптик і вкину в корзину для сміття. Бо все це - сміття. І ми - сміття. І все решта. Бо я тебе не хочу. Більше. А може, тепер, і вряд чи колись прагнула.

- Ну значит, слушай. Нашли мешки в лесу кусок зверя. Тьфу…Нашли звери в лесу мешок драпа. Значит, нашли, забили и выкурили. Все, кроме зайца. А заяц был в командировке в другом лесу. Ну, значит, приэзжает заяц в родной лес и видит: сидит волк на берегу реки и рыбу ловит. Ну заяц подходит и говорит: "Привет, волк". "Привет, бобёр". "Да какой я тебе бобёр, - говорит заяц, - вот видишь, у меня ушки длинные, хвостик пимпочкой… Заяц я…" Волк смотрел-смотрел, думал-думал, а потом говорит: "Пойдём к лису, он хитрый, он всё знает, он нас рассудит". Пришли к лису: "Привет, лис, - говорит волк; - Привет, лис, - говорит заяц". "Привет, волк, - отвечает лис, - привет, бобёр". "Да какой я бобёр!!! - орёт заяц, - Вон у меня ушки длинные, хвостик пимпочкой, заяц я!!!!" Ну, короче, подумали они подумали, лис и говорит: "Пойдёмте к медведю, он самый большой, он нас рассудит". Пришли. "Привет, медведь, - привет, лис, привет, волк, привет, бобёр". Заяц вообще в ауте: "Да какой я бобёр!!!!!! У меня - ушки длинные, хвостик пимпочкой!!! Заяц я!!!!!" Ну, короче, долго дума-а-а-али… Потом медведь говорит: "Пойдёмте к мудрому филину. Он дольше всех в лесу живёт, он всё знает, он нас точно рассудит". Ну, пришли, значит к мудрому филину. До-о-о-олго кричали, наконец высунул голову мудрый филин с норы. "Приве-е-е-т, мудрый филин, - говорят все хором". Мудрый филин думал-думал-думал-думал… и сказал: "Привет, бобры!"

"Верховна Рада України нарешті прийняла рішення перейменувати шахту ім. Засядька в шахту ім. Заляж-ка під землю. Президент це рішення одобрив, а потім наклав в это."

Чернігів в'язкий, бо тут болото. І застрягають тут всі без винятку. Віктор Ющенко приїхав до нашого прес-клубу і застряг у прес-клубівському ліфті; Віктор Лабазов приїхав колись до нашого міста і застряг у горлі нашого партійного керівництва. Віктор Пінзеник проїздив поряд і застряг у асфальті колесами броньованого "мерса". Роман Віктюк застряг у сортирі на 45 хвилин на початку власної ж вистави; Руслана Писанка застрягла між рядами захоплених глядачів у драмтеатрі; Крістіна Орбакайте застрягла каблуком між сценічними дошками. Я застрягла у лайні по самі вуха. …І лише Бог-Андрухович вказує перстом вниз. Вказує вправо і вліво і в інші боки. Він шестирукий, як Шіва. Бог-Андрухович не має нічого спільного з Віктором Ющенком і тому не приїздить до Чернігова.

Наближається грудень. Грудень наближається грудками. Хворим горлом, застудженими бронхами, мерзлими пальцями, холодними кімнатами. Грудень наближається катастрофічно.

Ще поки що не думається про Новий рік і всілякі там святки. Поки просто холодно й незручно на жорстокому ліжку. І тому в грудні я починаю на ніч качати прес. Лягаю на підлогу, руки за голову й сорок разів - встать-лечь. За тиждень таких вправ з біса болить живіт і дратують дзвінки С-ова.
Дратують червоні троянди, дратують афіши театрів, дратує робота, нестача грошей, неміцна кава, нерідні батьки й несправжні друзі.

В грудні кожен день - критичний. Кожен день болить голова й не зникає передчуття власної жалюгідності. І тому я вже зараз починаю ковтати антидепресивні піґулки і пильно придивлятися до оточуючих - може, серед них - мій грудневий друг. Згадую - у кого в грудні день народження. Та день народження лише в пана ВВС. І якось я йшла жаб'ячим сквером ім. Попудренка і подумала - а якщо вам, пане Бі (нічого, що я вас так називаю?) теж катастрофічно не вистачає приятеля по нещастю (чи по чарці, чи по розмовам, чи ще навіщось)? А може взяти й подарувати вам якесь фіолетово-пухнасте цуценя з очима-ґудзиками і буде вам кому розповідати казки.

Хоча, звісно, нафіґ вам здалась моя увага. Хоча, знаєте, зараз опів на другу ночі. Я сиджу за письмовим столом (безсоння!), слухаю "NRM" у навушниках, п'ю каву й розмовляю з вами. Спитаєте - чому з вами? Не знаю, чесно. Може, тому, що з іншими вже поговорила, і нічого цікавого від них не почула. Може, тому, що ви все ж таки гарний співбесідник. А може просто вже дійшла до тої кондиції, коли говорив би із чортом лисим, аби той мовчав і слухав. Не важливо.

Так от, говорю я вам, пане Бі, врешті-решт, за великим рахунком мені на все й всіх начхати, окрім себе, любої. Хоча якщо вже зовсім за великим рахунком, то й на себе, любу, начхати також. Але інколи конче необхідно мати під боком якогось співбесідника. Або просто знайому постать. Бо радіо, знаєте, не завжди може сказати у відповідь - котра година. І якось ви мені сказали (пояснюючи сенс одного свого оповідання), що головне в цьому житті - то нормальні людські відносини на фоні суєти. Отут вже я не згодна. Бо по-перше, суєта - то є, якщо хочете, процес життя. І воно триває, подобається це вам чи ні. А по-друге, дивлячись що називати нормальними людськими відносинами. От, наприклад, Вона й Вона йдуть вулицею і лузгають насіння - що, ненормально? Або Він і Вона миють брудний посуд після вечері. Або Він і Вона копають картоплю, ставши рачки на власній земельній ділянці. Це - ненормально? Або…
Власне, я взагалі не проти подебатувати. Тож робіть ваші ставки, панове! Ну ж бо! Ставте на червоне, воно завжди виграє! (Червоні очі зранку, червоні руки від холоду, червоні прапори у червоному полум'ї)…

Так про що це я? А, …І я говорю вам це не для чогось конкретного. Власне, не для чого. Просто хочеться іноді поговорити…. А взагалі хотілося б сказати багато чого. Але який сенс, все одно майже світанок.
… А ще тоді я нагрібла багато листя і несла його площею. І я мабуть вже їду з глузду, бо, любий мій лікарю Фройде, мене раптом нє по-детскі глюконуло і я побачила дідуся з собакою-коллі, що йшов просто на мене. Та коли розкліпалася, він вже зник.
І я стояла, як остання дурепа, посеред площі, з оберемком листя, і хотілося закурити, і пішов дощ, і намокло волосся. І вицвіле листя абсолютно нє смотрєлось на моєму письмовому столі. Я викинула його вранці…

- Алло.., Максим дома? Нет? Жаль. Нічего. Перезвоню.

Але я не передзвоню. Бо мене страшенно нудить. Я сиджу в довгому хлорованому лікарняному коридорі і в мене забрали мобілку…
Скоро мені мають робити операцію. Вирізати гланди, апендикс, трансплантувати нирки, змінити язик на мову і звилини на стереотип. Мені не страшно, бо наркоз вже вкололи. І не боляче, тільки нудить. І немає сили навіть послати когось.
І немає абсолютно нікого. Пусто. Смердить хлоркою. Я сиджу й очікую, що от-от з'являться мої колеги й знайомі з масою свіжих новин, побажань і заспокоєнь. А натомість з'являється Макс з пакетом апельсинів.
- Нічого, - каже він, - зате відтепер ти посилатимеш мене виключно рідною мовою. І тобі не заважатимуть зайві думки. Курити хочеш?
- Так.
Макс запалює мені сигарету. Мовчимо. Чомусь стає сумно.
- Я скоро поїду, Макс.
- Куди?
- Біс його знає, може, кудись, де краще.
- А де краще?
- Фіґ його знає. Може, десь…
- Ти куди попіл стушуєш? Он же смітничка…
- Брось. Смітнички - для дурнів. А ми й так знаємо, що довкола - сміття. І ми з тобою - сміття.
- Мовчи, - Макс протягує мені пакунок, - їж краще апельсини. Вони нейтралізують.

Неділя. І тому я прокидаюся пізно, йду на вокзал і купую білети. А білети я купую на 14.35 на маршрутку до Києва. Поїду провітрюсь. Почитаю дорогою православний календар. знаєте, яка цікава штука? Одного разу ми їхали з другом отак маршруткою і він підсунув мені цю штуку. І мене (чорт забирай, яке богохульство!) всю дорогу нє по-дєтскі колбасіло від списку православних імен. Але, як на мене, то людині, яку б не поперло від таких імен, варто дати Нобелевську премію ім. Царівни Несміяни. Ну, наприклад, як вам ім'ячко - Сосіпатра? Або Аскліпіодота (Потоцька!), або (!! Яздундокта), або (нє сочтітє за нєпочтєніє) Підаріус? Хочете собі таке православне ім'ячко? Я це взагалі для чого? Для того, що даремно не використовуються зараз канонічні православні імена в широкому обігу. От уявіть собі - приходите ви на роботу й кажете: "Доброго ранку, Козелій Кастратович!" І відразу жити легше, і відразу політ душі! Чорт забирай, дорого б я віддала, аби хоч одного з моїх існуючих шефів так звали! Я б до нього телефонувала в неробочий час, вітала б з усіма святами і слала листівки, виводячи його ім'я каліграфічними літерами. Романтика!
Звісно, з іменами й так багато проблем. От, наприклад, у мене найдурніше ім'я в світі. Ну, скажімо, не в світі, та все одно мало хорошого, коли тебе звуть Лєна. Чорт зна що. Я би хотіла, щоб мене звали Варвара або Антимонополія. Або Вірогідність, або ще якось. Та це не так суттєво, ім'я можна змінити, та, на жаль, не зміниш вже власну іменну репутацію. На жаль, це вже твій бренд, і до нового можуть не звикнути.

….Як-небудь я напишу науково обґрунтовану працю під назвою: "Чи легко бути генієм?" І ви помиляєтеся, якщо очікуєте побачити там перелік тяжкостей у процесі становлення. Насправді бути генієм дуже легко - бо це від тебе не залежить. Геніями народжується. А от доведення до оточуючих власної геніальності - то буде вже окрема книга.

Река СНОВ. До реки СТИКС 15 км. По прямой. Администрация.

Випав сніг. Якого хріна він випав 21-го листопада? Холодно й слизько. Слизько, мов в утробі хробака і "ті підари - авт. І.М." відключили гарячу воду. Тепер можна ставати моржем, відрощувати ікла і йти до ТОВ, ВАТ, ЗАТ, АТ, і інших т-в з вимогами повернути людські умови, компенсації, облігації, пенсії, стипендії, субсидії і Намібію. Навіщо? Аби була. Бо хто зна, що там буде з п-ом Крим.

Вимагати свободи слова, пересування, будування і володіння. Кохання, вірності, простого земного щастя, зарплати, здоров'я, благополуччя, спокою, спонсорських коштів, незалежності, міцності відносин і стін. Тиші, нормативних епітетів, гарячої їжі, реклами спиртного й тютюну, апельсинів. Автономії, порядку, запалених ліхтарів, теплих вечорів, цікавих телепрограм, нової порції книг в-ва "Кальварія", нормальну роботу, мовчазну тещу. Вимагати очистити вулиці від снігу і сміття під ним. І головне - довгих літ життя. Аби було коли цього вимагати.
Хеппі Нью Їр, дорогенькі.

22.11.2001. м. Уфа, Башкортастан. Див. (P.S.).

P.S. Зауваження, скарги та пропозиції приймаються на адресу: potozka@omen.ru При нагоді буду дуже вдячна.

 

На оповідання надходять відгуки. Правда, розібратися у написаному можуть хіба що втаємничені, але ми не можемо цього не публікувати. Є оповідання - має бути реакція!

До Вашої уваги - "Рейд по смітничках (З любов'ю)" Ірини Шевченко